Гомін, крик, червоні обличчя, вимахи рук, гнівний сміх, знизування плечима.
Але вже родиться назустріч інша хвиля, спочатку нерішуча, понуро задумлива, далі дужча, догім рішучіша, нарешті, так само злісна, жагуча, з болем і одчаєм.
А як інакше? Як? Ні, конкретно, реально — як?!
Та краще загинути всім із зброєю в руках, аніж прийняти цю ганьбу, сором і гидь.
Сором! Ганьб! Ага, «Тіні Минулого»? І за це віддати все, Сонячну машину, волю, майбутнє щастя й прийняти іншу ганьбу, дужчу й ганебнішу? Так? Так?
— Панове, часу нема! Арешті
Ах, чорт його бери арешт. Нехай арештують. Краще арешт, смерть, ніж отакий вихід.
Та який це вихді? Яка це вже надзвичайна ганьба?
Хіба мільйони жінок за старого життя не продавали свою любов за гроші, за титули, за громадське становище? Хіба не обіймали байдужих їм, гидких, ворожих? Це не була ганьба, бо це звалося законним шлюбом?! А тут ганьба, а тут краще смерть, ніж урятувати, може, щастя всього людства? Отакий сонцеїзм? Отакий героїзм?
Та й не конче ж усім жінкам! Та и не конче ж неодмінно коханками ставати!
Доктор Рудольф стукає долонею по столі.
— Панове! Тихо. Треба швидше рішати! Спинігь окремі балачки! Прошу брати слово за порядком.
Але який там порядокі Галас передається в коридор, на сходи, на ганок, на вулицю. Обурення, сміх, гнів, запальні суіперіечки. А Мертенс непорушною скелею сидить, важко опустивши очі в стіл.
Чорно-срібний лицар стоїть біля вікна й поглядає на кипучу вулицю: так, буває, зчепиться в люту, сліпу від крику й запалу купу зграя горобців — їх тоді можна всіх накрити пальтом.
Доктор Рудольф уже не стукає долонею, не кличе до порядку, о ні, видно, ще не зникли «Тіні Минулого».
А в ньому самому? Згодився б він, щоб вона, та єдина прекрасна, перед якою він у побожності готовий на колінах благати посмішки, щоб вона на вулиці посміхалася до солдатан егра, вела його до себе, обнімала, милувала? О господи!
Так, значить, згодився б оддати Сонячну машину?!
Доктор Рудольф рвучко підводиться й стукає сильно кулаком по столу.
— Панове, хто хоче забирати слово?
Настає тиша. Ніхто не хоче. Уникливі погляди, обурене шепотідня, понура задума. Рудольф водить очима.
Бідний Макс — от уже покушує куточок нижньої губи, вже в позі недбалість, розвезеність, а в лиці сіра-віра блідість. А Труда коло нього дивиться такими широкими, зляканими очима, так швидко стрибає ними по лицях і так боязко кидає ними скоса на сіру-сіру блідість дорогого лиця.
Але те, що ніхто не хоче говорити, що уникливі погляди, що понура задума, що сам доктор Рудольф чує дивну, тоскну вагу на плечах, це ж значить, що є-таки якась правда в пропозиції Мертенса. Реальна, жорстока, брудна правда.
Раптом із кутка чийсь голос, але теж ніяковий, не то з смішком, не то з придушеним болем.
— І цей спосіб пропонується широко оповістити серед населення!
Фрідріх Мертенс помалу повертає важке лице на голос.
— Ні, навіщо це сповіщувати. Шкідливо. Непотрібно. Досить усного гасла й пропаганди.
— І кожна жінка повинна це. прийняти?
— Навіщо кожна? Досить, коли не буде осуду й заборони. Охочих же знайдеться навіть без жертви.
— А члени Вільної Спілки?
Мертенс мовчки з неохочим усміхом знизує плечима. Але тут доктор Рудольф бачить, як Макс рвучко підводиться, стріпує головою й спалахує.
— Що за торгівля? А члени Вільної Спілки? А що таке члени Вільної Спілки? Вони можуть тільки других агітувати, а самі ні? Так? Коли цей спосіб приймається, то приймається без ніякого для всіх винятку. Без ніякого! Всі повинні йти! І не чоловіки повинні це рішати, а насамперед жінки. Вони нехай говорять. Чого вони мовчать? Що за сором? Чого такий страх? Хай говорять!
Макс так само бурно сідає й одвертає неприємно блискучі очі від Труди. Всю голову відвертає.
Тоді тихо підводиться вгору чорно синя стрижена голівка з великими бронзовими зляканими очима. Вона спочатку облизує запеклі сухі уста, а потім тихо, серйозно випускає з них:
— Я гадаю, що ніяких привілеїв не повинно бути. І коли так треба, то всі повинні… без винятку. А то ми не смієм інших агітувати.
Вона сердито, гнівно нахмурює брови, хоче ще щось сказати, але густо червоніє й сідає на місце.
— Але стривайте, панове! Ця пропозиція вже прийнята, чи що?!
Всім стає дивно, але й ясно, що дійсно вже прийнята. Вже після Максового гнівного болю немає ніяких посмішок. А після Трудиних скривлених, стиснутих за горло слів нема зовсім ніяких усмішок. Ніякому сміхові, ніякій ніяковості й уникливості нема тепер місця Треба просто одверто дивитися в очі собі і «Тіням Минулого».
— Просимо на голосування пропозицію пана Мертенса!
— Дебати, дебати!
— Годі дебатів! Нема часу! Нас усіх серед дебатів заарештують!
— Голосувати пропозицію Мертенса.
— І резолюцію Рудольфа Штора! Швидше!
— Разом обидві!
— Окремо!
— Разом!
Знову загула, зарухалась, заблищала очима зала, Макса вже нема біля Труди — вже віддано її, вже Макс стоїть оддалік і кусає нижню губу. А Труда широкими благальними очима ловить його погляд, ну, хоч погляд же—за що?!