— Ви мені не вірите?

 І на зашерхлих, зблідлих устах принцеси викривлюється неохочий, стомлений усміх.

— Ой Елізо! Але ж я пс розумію!

— Не завсігди ми розуміємо вое, що діється в нас самих, не те що в других, Трудо. Може, колись зрозумієте, а може, і ні. А тепер ідіть, Трудо, і пам’ятайте ваше слово.

Принцеса Еліза простягає руку, і той самий неохочий, стомлений і ніби насмішкуватий усміх стоїть їй і в очах.

Труда рвучко, сильно хапає руку, стискає до болю у власних пучках і мовчки швидко злізає з екіпажа. Але, ставши на землю, —повертається й підводить до принцеси нахмурені очі.

— Елізо! Я — поганка! Це ви можете собі запам’ятати. А ви — дуже хороша. Прощайте!

Але, зробивши два кроки, раптом знову повертається.

— Елізо! Я слова не можу додержати. Чесно заявляю. Я скажу Руді. Руді я не можу не сказати. І, коли давала слово, брехала, бо знала, що Руді скажу. Нікому, навіть Максові не скажу, а Руді скажу. Можете мене лаяти. Будь ласка. Це — підлість, але факт.

Дивна річ: якою дитячою гарячою рожевістю зашарилося змарніле лице, затопивши навіть чудні червоні плям?.. Так наче не Труда призналася в підлості, а спіймала принцесу на ній.

— О Трудо, я вас прошу саме докторові Рудольфові…

— Та Руді нікому не скаже ж, Елізо! Даю вам слово! От тут найчесніше слово даю, Елізо! Можна? Можна? Руді повинен усе знати! Як ви цього не розумієте?

Еліза прикушує губу й якийсь мент хмарно мовчить.

— Я ніколи не думала, що ви можете так легковажно ставитись до свого слова. Звичайно, я не маю сили вас примусити. Але…

— Я ж вам сказала, що я — поганка.

— Ах, Трудо! Ну, все одно. Ідіть швидше! Чекайте одну хвилинку! Як же тепер буде з помешканнями?

Доктор Рудольф не може ж тепер із своєю жінкою переїхати додому.

Труда непорозуміло ширить очі.

— З якою жінкою?!

— Ну, з тою панною Ірмою… чи як її?

— Ах, Ірмою? Вона йому зовсім не жінка. І взагалі… Ах які там тепер Ірми!

Труда махає рукою і швидко йде в юрбу.

Коли граф Адольф підходить до брички, він, не питаючись, уже бачить, що коронка Зігфріда врятована. Замість напруженої скупченості, неуважності, чудного байдужжя в усій постаті її світлості чується полегкість. На лиці тихе рожеве сяйво.

— Улаштовано, ваше світлосте?

— О, цілком. Тепер хай буде, що буде! Тепер можна їхати.

Граф Адольф поштиво перебирає віжки з рук принцеси й нетерпляче повертає коня.

О, тепер і він може їхати: вся найвища Рада тут, усі найактивніші члени Вільної Спілки, всі ці інаракісти, анархісти, комуністи, Мертенси, Геферти, вся банда честолюбців, що на нещасті нації примостилася творити собі славу. Нараду щойно розпочато. Тягтиметься, розуміється, в цих балакунів не менше як дві-три години. Кожному ж треба погарцювати на свойому коникові перед історією.

Слава і подяка милій славетній коронці Зігфріда!

* * *

У вухах іще гуде мільйонове ревище зойку, в душі ще тупотять копита жаху, все тіло ще горить од сліпих обіймів оскаженілого гурту, а доктор Рудольф сидить за столом і суворо головує. Всі можуть плигати сторч головою в одчай, у сказ, усі можуть вигукувати щонайхимерніші заклики, пропонувати найбільш полегшуючі їм душу виходи — один доктор Рудольф не сміє мати ні одчаю, ні люті, ні фантастичних пропозицій. Бо він є той, на якого з дикунським довір’ям дивляться очі всієї зали, навіть очі тих, які знають же найкраще, що він — не ідол.

«Тіні Минулого!», «Одною ногою на землі обіцяній». Милий, бідний Масі! Калікуваті, видно, ноги в людства для землі обіцяної. Ще не досить забруковано шлях до неї черепами. Ще не принесено всіх жертв Тіням Минулого.

Слова просить професор Кранц. Ну, що ж, слово має професор Кранц. Доктор Рудольф ясними, відважними, сталевими очима обводить набиту обличчями, як насінням огірок, залу й просить бути тихше.

Професор Кранц є проти збройної боротьби. Збройна боротьба з таким противником без ніякої організації…

— Організація в нас є! Сьогоднішнє свято!

— От якраз сьогоднішнє свято найбільш показало брак організації духу. Отже, без організації, без дисципліни, без армії, без зброї, замкненим у страшному крузі. збройне боротися — явний абсурд.

— Так що ж? Так що ж? Скоритися?

— Прошу тихо, панове!

— Ну, не скоритися. А от що…

Ну, так — професор Кранц, одне слово, пропонує «тихий опір», саботаж.

А там, поза Берліном, чорно-жовті «визвольники» вже проводять смертоносні кордони, вже займають усі склади зброї, розставляють варти.

І від завтрашнього дня «Тіні Минулого» батогом почнуть гнати отари від землі обіцяної, устилаючи путь черепами. І, боже мій, скільки знайдеться погоничів із тих самих, що тепер так палко скрегочуть зубами!

А Мертенс слова не забирає. Мовчить, тарабанить пальцями однієї руки по другій. Мовчить геніальний розум Німеччини. Хто знає, що він будує в цю хвилину — може, і новий трон для колишньої нареченої. Прийме! Всякий трон прийме — можна сміливо мовчати.