Але що дивного в такій підміні, коли приїхав дійсний, справжній коханий наречений? Як давній лицар, він пів-Європи проїхав конем, із скринькою Сонячної машини за плечима, з револьвером за поясом, з нагаєм у руці. Пів-Європи переїхав, щоб добратись до Німеччини, до своєї давньої з юнацтва нареченої.
І зараз же з револьвером в одній руці, з нагаєм у другій прийшов до двох малярів у салоні, ввічливо попрохав їх переселитися нагору й зайняв цю кімнату. Після того другого ж дня виїхав конем до міста; виїхав уранці, а вернувся увечері. Але вернувся з гарненьким екіпажем, повним усякого добра: мішок муки, мішок крупів, маса бляшанок із консервами, торби свічок, солі, сірників—усього того, що бідний доктор Рудольф не міг ніколи так блискуче роздобути.
Розуміється, для чого тепер принцесі поміч якогось кривого, калікуватого доктора, сина льокая. Розуміється, вона зараз же попрохала пані Штор переказати свойому синові, щоб він більше не турбував себе послугами їй. Та й нікому вже, власне, були не потрібні його послуги, бо те, чого понавозив князь Георг, вистачить на цілі місяці всім їм. (Сам князь Георг, ївши сонячний хліб, тепер знову перейшов на старий режим).
О, це справжній мужчина! Він не такий уже молодий, і одів йому, може, тридцять п’ять; на чолі вже глибоченькими затоками вимито волосся з обох боків, на висках — жовтизна, в роті якраз посередині вищербивсь один зуб. Якраз посередині, так що лице як на дві половинки поділене. Сталося це в дорозі, а лікарів уже тепер немає — і доводиться ходити так. Часом аж злегка посвистують слова крізь цю щербину. Але сам такий міцний, сухий, сталевоокий, дротяновусий, ніс загнутим дзюбом енергійно, непохитно рубає повітря. Але коли балакає з принцесою, то сталь і дріт стають тепленькою м’якенькою глиною, з якої можна ліпити всякі фігурки, що принцеса, натурально, і робить.
Що ж дивного, що вона цілими днями тепер виспівує, регочеться на весь дім, на весь сад, що, як дитина, бігає по саду з принцом по дощу, по вітру по всіх алеях. Особливо вона любить ті алеї, що перед самою лабораторією.
І доктор Рудольф, затиснувши волосинки уст, цілими днями тепер довбається собі в своїй холодній лабораторії, невідомо що вже тепер вигадуючи. Довбається, часом шипуче посвистує крізь верхню губу й час од часу ховає кулаки в кишені, щоб погріти пальці.
Іноді підходить до вікна й порожньо, не кліпаючи, дивиться в сад на мокрі порожні дерева, на порожнє небо, па порожню мокру затихлу землю. А в спальні лежить на канапі Макс і порожніми очима читає порожні старі книжки, переселившись із комуни до брата.
От і тепер стоїть доктор Рудольф біля вікна й дивиться, як листя в паніці, немов розігнана юрба бунтарів поліцією, же неться алеєю, із жалібним шелестом, підкочуючись під коріння. Вітер, як чабанський пес, ганяє закурені отари хмар із позадираними хвостами.
І раптом дзвінкий владний контральтовий голос. Бадьорий, веселий рип піску по доріжці. І нарешті дві постаті, ті самі дві постаті. Принц Георг ступає чітко, твердо, впевнено виміряє кроки по землі, яка належить йому. Він із сокирою в руці. Сталеві очі й дротяні вуса покірно повернені до червоної голівки, що випинається з коміра пальта гарячою жариною.
Вони стаюгь якраз проти вікон лабораторії. Червона голівка на мент проводить очима по вікнах, бачить постать доктора Рудольфа й байдуже відвертається. Що їй до якогось доктора Рудольфа? Та чи й помітила вона його? Вся її увага зайнята чимсь зовсім іншим Але чим? Що треба їм тут, у цій алеї, з сокирою?
Ручка в чорному рукаві, в чорній рукавичці показує пальцем на кущ бузку, на обидві стіни кущів із голими, тепер такими порожніми вітами.
Принц Георг хитає головою, виміряє очима кущі, ще раз киває іоловою й щось каже до принцеси, посміхнувшись і показавши чорну квадратову щербину й розділивши сухе лице на дві половини Потім підходить до першого куща, обдивляється з усіх боків, вибирає, нахиляється й сильно рубає гілля при самому корінні.
Вони хочуть позрубувати всі кущі! Вони хочуть вирубати всі кущі, всю алею вирубати, знищитаї Це вона хоче! Навіть це місце вирубати, вигладити! О ні!
Доктор Рудольф зривається з місця й швидко, коливаючись у лівий бік усім тілом, вибігає надвір. Вітер скажсно кудовчить волосся, пхає в груди, одпихає назад до лабораюрп — він служить їм за сторожа.
Струнка, закутана в чорне манто постать помалу повертає червону голівку на рил нерівних, шкандибаючих кроків і зараз же байдуже, спокійно відвертається. Принц Георг також зиркає в той бік і також спокійно повертається до куща — якийсь собі каліка кудись поспішає.
Сокира високо підлітає догори і з соковитим хруском угризається в тонкі ніжки бузку. А чорна струнка постать стоїть непорушне, слухаючи всією спиною нерівним хапливий рип кроків по алеї.
— Вибачте…
Принцеса и принц Георг повертаються. Що треба цьому чоловікові?
— Вибачте… Ви хочете рубати ці кущі? Сталеві очі помалу випростовуються разом із головою й здивовано оглядають од голови до ніг калікуватого чоловіка.