А доктор Рудольф стоїть біля вікна й порожніми очима дивиться в порожнє небо, по якому вітер жене отари хмар із позадираними хвостами. І тепер його очі ще порожніші, застигліші, крижаніші.

От іде графівна Труда з якимсь чоловіком алеєю з вулиці. Так, це Труда, порожня, неіснуюча Труда. З нею її «чорно-срібний лицар», теж порожній, неіснуючий, тоскний, нудний. Раніше вона приходила сама. Тепер із «лицарем». А порожній Макс лежить у спальні й читає неіснуючі детективні романи, що купою лежать біля канапи.

Труда хитає головою, привітно махає рукою, щось гукає чорно-срібному лицареві й весело біжить до ганку.

— Руді, милий, голубчику! Що з вами? Чого ви такий? Га? Ви дивіться, який чудовий вітер. Я хочу зробити з Душнера змія й пустити його на небо. Правда, на такому вітрі можна? Правда?

Душнер увічливо, приємно посміхається чорними пукатими очима під густими пухнастими, як два хвостики, бровами.

— А Макс де? Читає? Все читає детективні романи? Руді, голубчику, що це значить? Га?

Руді не знає Читає — то й читає. А що більше робити?

Але Труді страшенно важно знати, чого Макс читає детективні романи Страшенно важно їй це знати, конче треба знати — від цього залежить усе її життя разом із синьою родинкою сережкою під вухом. Можливо, що мудрий, спокійно ввічливий чорно срібний лицар краще знає, ніж доктор Руді й графівна Труда. Але він тільки приємно спокійно посміхається. А коли Труда біжить додому навідатися до матері, він спокійно, як вартовий, ходить по алеї.

Щоб не бачити цієї чатуючої постаті, доктор Рудольф іде до Макса, лягає на ліжко й дивиться в стелю холодними порожніми очима.

* * *

Старий граф обережно, навшпиньках, старечо-цупко тримаючись рукою за стіну, підкрадається до дверей. Підкрадається й слухає всім старим, великим, костистим, як у вола, тілом. Два голоси там, у сусідній кімнаті, два найважніші, найболючіші голоси з усіх голосів, небесних і земних. Один голос — такий загадковий, такий несподіваний, що граф, знаючи його тридцять сім років, не впізнає; спокійний, сумно-величний, глибоко-втихомирений. Такі голоси бувають у видужуючих од смертельної, безнадійної, болючої хороби.

Другий голос — незмінений, грудний, хлопчачий, правда, з якимись новими жіночими нотками, але все такий самий наївно одвертий, зворушливо правдивий, рішучий, безрозсудно-сміливий, сміливий до найстрахітніших слів—учинків. А разом із тим і з смішком, з гумором, з уродженим гумором. З уродженим, не інакше, з таким самим, який був у діда, прадіда.

Старий граф злодійкувато прикладає вухо до дверей, кліпає очима, злегка роззявляє рота, напружує всю шкіру голови, ловлячи кожний звук. Але бісові парочки нагорі вчиняють такий гамір, таку біганину, борюкання, що аж лампи дзвякають і трусяться двері. Та й голоси чути в далекому кутку — такі тихі, приглушені.

А яке було б щастя, коли б вони наблизились, коли б увійшли до графа, коли б злилися з його самотнім, пониженим, понурим голосом! Що руїни світу, що Сонячна машина, що той гамір чужих брутальних людей! Навіть під руїнами світу з тими голосами був би найтепліший затишок.

Голоси стають виразніші. От один наближається!

Старий граф Елленберг ізлякано відривається від дверей, хилитається, балансує руками й поспіхом іде навшпиньках до свого фотеля.

Стук у двері — стук у старе серце, стук, від якого стає трудно дихати.

— Увійдіть!

Одчиняються двері. На порозі маленька сухенька постать у всьому білому. (Тепер вона раз у раз у всьому білому, тепер восени, серед усього страхіття, темряви, занепаду!). Великі темні поширені очі нічної птиці, такі колись напружено-уважні, неспокійні, загнані — тепер дивляться пильно, сумно, спокійно. Навіть гострість носа, уст, підборіддя вигладилась Ні чого нюхаючого, вишукуючого, винишпорюючого.

Загадкова, тридцять сім років знана, відбита в душі незчисленними ясними й темними слідами постать в білому помалу, тихо й певно підходить до фотеля. (Тепер вона входить до його не дрібненькими колишніми кроками зляканої мишки, а спокійно, впевнено помалу!)

От підходить зовсім близько, ласкаво пригладжує йому на голові відстовбурчене від підслухування пасмо жовто-сивого волосся й зупиняє теплу маленьку руку на плечі. (Посміла б вона була колись отаку ласкавість собі дозволити?)

— Батьку, там знову Труда прийшла.

Граф понуро-байдуже дивиться у вікно.

— А ті дівки, що нагорі, не прийшли?

— Їм нема чого сюди приходити, Едмунде.

— Того самого, що й цій.

Графиня сумно посміхається й хитає головою.

— Ну, навіщо ти так, навіщо, батьку? Навіщо себе, свою дитину й мене мучиш?

— В мене дітей нема Годі, іди собі.

Графиня не рухається, навіть руки з плеча не здіймає.

— Є, Едмунде. Ти можеш тепер, коли хочеш, перевірити це. Он там вона сидить, твоя дитина. Щодня вона приходить. Щодня благає дозволить їй прийти до тебе.

Граф рухом плеча скидує маленьку теплу руку й натягає на очі колючі сірі віники брів.