«Руді! Як я засну, прочитай листа, що лежить на столі, і неодмінно збуди мене. Нізащо не давай мені спати. Додому не маю сил іти, а спати мені не можна. Прочитай і зараз же збуди».

Рудольф здивовано крутить записку, дивиться на звислі на груди патли волосся, злегка торгає за плече Макса, потім обережно бере аркушики листа, сідає з другого боку стола й починає читати:

"Прощай, Максе. Хочу востаннє сказати тобі найширіше слово. А яке слово може бути найщиріше, як не останнє? Перед смертю схиляють голови і ганьба, і гордість, і амбіції, і розрахунок. Я всі розрахунки зробила, підвела підсумок і більше ні на що не рахую.

І от усе ж таки в оцей останній мент свого життя по щирості не знаю, що більше: чи моя ненависть до тебе, чи любов? Чи проклинати тебе, чи заридати над ганьбленою, розшматованою моєю любов’ю!

Що ви зробили з життям, Максе!! Невже Тебе не охоплює жах?! Невже ви всі так страшно, божевільне позасліплювані, що не відчуваєте того неймовірного жахного страхіття, яке впало на людство з вашою Сонячною машиною?!

Життя ж немає. Нема душі його — краси. Сонячна машина випалила все людське, а людське є в красі, втворенні крас и. В цьому ж, тільки в цьому, є різниця між людиною й твариною, звіром.

Сонячна машина звела людина на тупу брудну тварину, на злого дикого звіра.

Ви хвалилися, що створите братерство рівних, сильних, вільних царів природи, неба, вод, землі. Ви обіцяли вічне свято краси, любові, щастя.

Максе, Максе. Ти знаєш, я нишком, про себе, сама себе соромлячись, думала, а може?

Я готова була прийти до Тебе, стати на коліна перед Тобою й скласти всю свою гордість до Твоїх ніг і цілу вати їх, як найбільша грішниця.

Але, Максе де ж ваше братерство, де нова людина, де розмах, розквіт, де свято краси, любові!!

Ви знищили держави, ви стерли кордони, це так. Але землю ви заселили двоногою, жуйною твариною — й більше нічого. Все, що було відзнакою творчості людського генія, все розтоптали, потолочили, загидили копитами ці тварини. Земля — це величезне стійло, хаотичне, брудне, темне, холодне, смердюче.

Ти уяви Собі земну планету. Уяви Собі ці темні, завмерлі міста, це страшне мовчання, цю зоологічну тишу, в якій чути тільки рев самців, гарчання й плямкіт уст, що жують зелену жуйку.

З людини здерто тисячолітній грим божеськості, яким вона хотіла відрізнити себе від тварини. Ви радієте з цього, а я благословляю наш самообмани, я з побожністю цілую сліди брехні всіх дурив людства, всіх бідних пророків його, які так зворушливо, наївно вірили в свій грим. Я ридаю за бідним Вседержителем Саваофом, образ і подобу якого ми так старанно намагалися намалювати на своїх лицях. Навіть за Твоїм бідним соціалізмом, за Твоєю наївною казкою я ридаю, Максе! Можеш Ти собі це уявити?

Ні Саваофа, ні казок більше немає.

Але не те, що немає, а що більше їх ніколи й не буде. От у чому є той жах, що жене мене з цієї дикої отари в небуття.

Людство померло, воно завершило круг, вернулося до вихідної точки. Тисячі віків боротьби за існування довели до забезпечення існування. І це є загибель людства, поворот у лоно звірів, із якого воно вийшло.

Історія скінчена. Кому охота доживати, обростати шерстю, добувати віку в печерах, хай доживає. Я ж хочу померти людиною. Зганьбленою, замученою, але все ж таки людиною.

Радій,  Максе, — пролетаріат здійснив своє право «вірності»: він не тільки відібрав у мене мій дім, моє майно, мій спокій, він одняв у мене мою честь. Радій, Максе цієї ночі пролетаріат ганьбив і шматував моє тіло з такою рівністю, що ти можеш бути задоволений.

О Максе, два роки я берегла своє тіло для Тебе, два роки з муками, надіями, з упертістю, з хитрощами, з одчаєм і незрозумілою любов’ю я кохала мрію віддати ного Тобі, єдиному, болючому й пекуче-бажаному! І от радій, його з гарчанням і ревом вирвали Твої браття.

Дякую, Максе, за створене Тобою «вічне свято краси, любові, щастя». Прощай.

Сузанна»

Доктор Рудольф довго сидить над листом, тарабанячи по ньому пальцями. Потім трудно підводиться й будить Макса. Скудовчена, розпатлана голова безсило хилитається під штовханами, труситься від потрушування, але не підводиться. Тоді доктор Рудольф бере свій мокрий капелюш і сильно обтирає ним лице Макса. Макс одхитується назад і слабо розплющує очі. Ніс і щоки мокро блищать, як заплакані.

— Що? В чому річ?

Голос хрипкий, здушений, як застуджений.

— Вставай, Масі. Вставай. Підведись. Не можна спати. Вставай, голубчику, вставай.

Макс машинально слухняно, але тупо підводиться, похитуючись, стоїть і жде.

— Ходім у сад. Ходім, походимо трохи.

Дощ і рух у сліпій чорній тьмі приводять Макса до пам’яті. Він покашлює, стріпує головою, обтирає рукою лице.

Рудольф чує, як його тіло стає твердіше, певніше, кроки вільніші

— Що з тобою, Масі? Що сталось? Що за сон такий?

— Не знаю. Сам не знаю. Здається, отруївся. Ти читав листа?

— Так, читав.

Брати вертаклься до лабораторії, і Макс довго мовчки ходить по хаті, сильно закусивши куточок нижньої губи. І раптом зупиняється проти Рудольфа й понуро посміхається.