Любе, хороше дівча: от мовчить і пильно думає, що б іще сказати приємне бідному Руді.

А знизу чути музику бідних тюремних мешканців, що вже звикли і до тюрми, і до смертного присуду. Танцюють, вільно кохаються, сміються сміхом шибеників.

Доктор Рудольф підводиться й простягає руку Труді.

— Піду я вже, Трудо.

— Слухайте, Руді, як ви гадаєте, що то міг бути за лист до Макса? Тільки, будь ласка, не подумайте нічого такого — я цікавлюсь цим просто з дружби до Макса. Насамперед у мене є чоловік, ну, не чоловік, а… ну, я не знаю хто, ну, мій Душнер, я з ним маю договір на рік життя. Розуміється, тепер усі договори порвані, я теж маю право зірвати, але коли я дала слово, то я ж мушу тримати. Правда? І зовсім у цьому нема нічого смішного й ненормального. Правда, Руді?

— Я не знаю, Трудо, який у вас договір і тому…

— Ах, який договір. Ну, звичайний собі договір: Душнер колись, іще за старої епохи, купив мені дім, театр і видав багато грошей, а я за це обіцяла жити з ним цілий рік і бути йому вірною. Ну, добре, Сонячна машина, це правда, всі відносини перемінила, але ж Душнер не винен, що з’явилася Сонячна машина. Правда? А я ж йому слово дала з доброї своєї волі — мене ніхто не силував, як Фріду. Значить, це було б негарно з мого боку, коли б я його тепер покинула. Він такий милий. Він хоч і капіталіст, але ніколи не був проти Сонячної машини. Навпаки, раз у раз боронив і помагав нам. Значить, тим паче негарно було б зламати договір. Але це ж не значить, що я його люблю. Може, люблю, а може, і не люблю. В кожному разі, робити з цього факту якісь висновки про любов цілком не раціонально. Правда, Руді?

— Так, розуміється, в цьому факті…

— Правда ж, правда? Ну, а І, крім того, вже ж так мало лишилось до реченця: всього сім місяців і тринадцять днів.

— Ну, це такий порівняно короткий час, що..

— Правда? Ну, а от.. Є такі люди, що цього абсолютно не розуміють. І вигадують страшенні дурниці. Просто ніяково слухать Ну, і нехай! Ото! Руді, а ви додому зараз?

— Додому, Трудо.

— Хм. Я пішла б із вами, коли б… Я вже давно в наших не була. В нас усі здорові?

— Так, здається, всі.

Труда якийсь час мовчить, потім із стомленою посмішкою простягає Рудольфові руку.

— Ну, вітайте наших усіх і принцесу. Ах, вас же треба випустити!

На ганку Труда ще раз простягає руку бідному Руді.

— А ви, Руді, дуже не сумуйте, що так усе вийшло. Я все ж таки певна, що людям соромно стане — і все піде інакше. Це ж не може бути, щоб так лишилось. Так багато людей говорить, та тільки добалакатися їм трудно, а то б уже почали щось робити. Ви не сумуйте, Руді. Добре?

Доктор Рудольф із тихим усміхом стискає маленьку тверду теплу ручку, мовчки киває головою й помалу йде на вулицю.

Дощик починає забиватися за шию. Доктор Рудольф підіймає комір, всовує в нього підборіддя й почуває колишній з дитинства затишок схованого під дощиком у комір половини лиця.

Так, так. «Не сумуйте, що так усе вийшло». Дійсно, вийшло трохи не так, як думалось. І таки дуже-дуже не так.

* * *

Макс заходить під якийсь ганок і знову перечитує коротенького листа: «От тепер ти можеш цілком по-дружньому прийти до мене. Але поспішай, бо буде пізно. Сузанна».

І все. Що може значити ця фраза «бо буде пізно»? Збирається кудись виїхати з своїм скульптором? «Тепер ти можеш прийти». Тепер, коли в них усе вияснилось? Для чого ж тоді його кликати? З помсти? З бажаняя показати: от маєш, не потребую я тебе.

І чого весь час після останнього побачення абсолютно не хотіла бачитись, а тепер раптом захотіла?

Чи щось гірше криється в цих коротеньких рядках, таким твердим гарним письмом написаних?

Макс ховає листа в кишеню й знову поспішає, хмурячись і ховаючи шию в піднятий комір пальта.

Перед палацом Сузанни нема ні душі. Ворота розчинені на встіж, на аеродромі мокне перекривлений набік легкий літак.

Ні портьє, ні льокаїв біля парадних дверей. А двері, як і ворота, стоять розчинені, порожні.

Згори чується веселий гамір, крики, звуки музики, гомін багатьох голосів.

Макс помалу виходить мармуровими сходами. Холом туди й сюди проходять якісь люди, переважно парочки, обнявшись і цілуючись. З храму краси виразніше чути гомін і музику. Бенкет у Сузанни? Прощальний бал?

Але що за чудні гості?! Обличчя не фарбовані, прості, занадто неаристократичні; убрання ще простіші, безпретензійні, з робітничих кварталів. Манери, рухи, звук голосів — зовсім же робітничі!

Макс раптом зупиняється: вона примирилася! Вона скликала тих, що так довго зневажала, і на це свято покликала и його!!

Макс вибігає на саму гору сходів. На нього без уваги й без здив?ванння зиркають деякі обличчя. Вони такі зайняті собою, що їм нітрошки не цікаві інші люди. Макс іде просто до храму. Тут усе лишилося так, як і було. Так само в екстазі тягнеться вгору біло-рожеве мармурове тіло Фіміаму перед ним немає, але зате е цілі гірлянди людських танцюючих молодих веселих тіл. Музика вбогенька — гітара, скрипка, ще щось бухкаюче — зате шуму, галасу, руху більше, ніж од най-витонченішого оркестру.