Ганс Штор безнадійно, гірко й стомлено хитає головою. Свічка блимає, тріщить, гонить по стелі й кутках димні тіні, карлючить лице старого Штора гримасами.

Пані Штор зітхає й обережно каже:

— Нічого. Почнуть люди щось робити, і все піде інакше…

Батько скидується, спалахує:

— Робити?! Хто?! Ця худоба?! Та через що? Навіщо? Хто, що, які сили можуть примусити їх узятись до роботи? Ану, попробуйте їх примусити! Ану, забалакайте тільки з ними про це! Не говорили хіба ваші «спасителі»? Що ж вони на це: «Ідіть к чортовій матері з вашою роботою, з вашою культурою, з вашими радіями, електриками, водопроводами, аеропланами. Нам нічого не треба, нам і так добре, наплювать нам на вашу культуру». Що, не так вони говорять? Поговорити з нашим шевцем, із друкарями, з техніками — та з ким хочеш. «А на якого дідька мені ваша електрика? Я буду працювати, вугіль возити, а ви будете електрикою грітись?» Сором? Гріх? Потреба людського? Закони бога, ладу? Все це цим скотам не потрібне. От вам рівність! Бачите тепер, синки мої? Бачите її тепер на власні очі, коли вони вам іще не повилазили? Свобода? Геть насильство? Ну? Що ж тепер — при повній свободі й без насильства? Що — пустеля, яма, смерть? Та вас усіх тепер собаки позагризають. Розплодяться хмарами й позагризають. Побачите! Ви ж ні до чого тепер не здатні, без насильства ви ж не рухнете пальцем для власного добра. Та чого краще? Каналізації, як тобі, синку, відомо, в твойому раю вже немає. Сміття, бруд, нечистоти нема куди спускати. Треба копати смітники, помийні ями, ватерклозети. Бо позасмерджуємось і погниємо всі в раю. Ну, і що ж ти собі думаєш? Всі ваші «експлуатовані», всі ці «пролетарі» ані пальцем не хотіли рушити! Довелось їх соромити, лаяти, виясняти для них самих загрозу життю — аж тоді милостиво згодились копати ями. А робили як? Будьте ви тричі прокляті, мої синки, з вашим раєм! Оце я вам кажу, батько ваш. Лучче б ти, сину, був зогнив у божевільні, куди тебе засадили розумні люди, що передбачали все це страхіття. Так, так, сину!

Доктор Рудольф мовчки дивиться на стрибливе від тіней каганця лице батька, але мати обурено, гнівно підводиться й повертається всім тілом до чоловіка.

— Батьку! Що ти кажеш?!

— А що ж мені казати йому, цьому «спасителеві» нашому? Га? В ноги йому поклонитися? Тріумфальну зустріч йому вчинити? Так? Йому говорилося, його попереджалося, його благалося Слави захотів? На установи бога повстав? Порядок змінити запотів?

Батько теж підводиться і, весь уже горячи нестримним палом крові, грізно, хижо перехиляється до сина.

— Слави тобі? Зустрічі? Пам’ятника? От тобі пам’ятник маєш: розбій, грабіж, насильство, ледарство, бруд, тьма, розпуста, звіряче життя. От твоя слава! Радій?

Ганс Штор повертається й виходить до кухні, сильно грюкнувши дверима. Доктор Рудольф знову похиляє голову й сидить непорушне.

Нагорі грає графиня. Звуки старого світу: дивні, чаруючо-грацюзні, такі неймовірні серед темного мовчання.

Мати підходить до доктора Рудольфа, сідає поруч, бере його руки в свої, гладить їх, голубить, щось говорить, щось старе, потішаюче, вічне, материнське, яке говоритиме мати й тоді, як лишиться на замерзлій зморщеній планеті хоч один син і одна мати.

А доктор Рудольф уже не слухає ні її, ні батькового бурмотіння в кухні, ні звуків рояля нагорі — невже ж вона не примде прати далі? Невже не загляне хоч на хвилинку? Не кивне хоч головою? Невже це можливо?

Можливо. Чому ні? А як гляне з огидою, з ненавистю, з прокляттям?

Доктор Рудольф цілує матері руку й підводиться. Він утомився й піде вже до себе.

Мати не затримує його. Вона тільки наливає в тарілочку топленого сала, встромляє гнотик і запалює каганець.

— Оце, Руді, неси тихенько під пальтом, щоб не погасла. Ні свічки, ні сірників не можу тобі дати — нема.

Руді бере каганець, прикриває його полою, ховає ключ од лабораторії в кишеню й помалу виходить надвір.

Вітру немає. Густа, чорна, як сажа, тьма шелестить дощиком по кущах. Ноги ступають невпевнено, намацуючи жорству алеї Небо, земля, сад — усе темне, непроглядне, все чорна, густа безодня. Зникло колишнє величезне віяло сяйна над Берліном. З дитинства, з перших кроків доктора Рудольфа по аемлі воно щовечора стояло там, за садом, воно було не людським витвором, а явищем природи. І от нема. Чорна шершава сажа там. Так само, як у горах, як на полі, як десь у безлюдній холодній пустелі.

 Доктор Рудольф обережно несе каганець, стараючись не розхлюпати й не придушити дорогоцінної жовтенької квіточки, що так смердюче пахне з під пальто. Отак десятки тисяч літ тому брела людина від чужої печери до своєї, позичивши вогню.

Скреготить зубами замок дверей. Ніжно и солодко попахуе чужим духом із лабораторії.

Доктор Рудольф поспіхом ставить каганець на стіл і оглядає все навкруги Чисто-чисто все прибране, ніде ні забутої читаної книжки, ні квіточки, ні шпильки — нічого-нічого. Тільки цей ніжний теплий запах.

Кліпає гнотик каганця. Гойдається густа тьма в далеких кутках лабораторії, жовто й тьмяно виринають із неї блиски апаратів і знову поринають.