Сидить старенький Йоганн на лаві біля своїх постинаних загублених друзів і перебирає на колінах старечими руками ніжні пелюстки, а в голові — сумні думки.
Оце сама графиня вчора їздила вмовляти. Так дочка просто не прийняла старої матері, чи з сорому, чи з завзяття, тільки не прийняла, та й годі. А вілла в неї — чистий палац.
І принцеса як не своя. І графиня прибита горем. І Штор із Шторихою в тузі та горі. Стоїть лабораторія пусткою, не стало доктора Рудольфа, гірше, ніж помер нещасний, любий доктор Руді. Не буде вже кому тепер учити його, старого, як по-латинському звуться зозулині сльози. А тут іще папірців хтось через мур понакидав у сад? Позбирав їх йоганн, а прочитати не може — сліпий уже став на читання, чує ще зовсім добре, а читати не втне — зараз же плачуть старі очі.
І перебирає старенький йоганн старечими покрученими пальцями тоненькі аркушики паперу, на яких тільки й може розібрати великі літери «Громадяни!» — далі плачуть старі очі.
І знов перебирає пелюстки, і шкода йому постинаних мовчазних друзів своїх, і не знає, що його робити. Хоч би до столу подали, так ніхто вчора й до столу не зійшов, навіть стара графиня не вийшла із своєї кімнати.
А сонце підводить свою владичну голову все вище та вище, голо!ва ж старенького Йоганна схиляється все нижче та нижче, покірно й солодко куняючи під благосним теплом.
І вмить злякано скидується: по доріжці, як і вчора, строго й рівно ступає принцеса. Як і вчора, очі спущені долу, уста тісно стулені, в лиці чи тяжка дума якась, чи невсипуща заціплена туга.
Старенький Йоганн не знає, що йому робити, піднести чи не піднести чорно сині троянди. А може б, хоч трошки звеселилися замкнені уста, може, хоч легесенькою втіхою зм’якшились би строгі очі. Страшно: а що, як гляне на нього так само, як на Германа, коли той спитав щось не до речі про автомобіль?
Принцеса байдужими очима проводить по зіщуленій постаті садівника, потім по квітах і спиняється на папірцях. На квіти, на чорно сині троянди й не дивиться, а до папірців аж сама підходить і нахиляється.
І бачить старенький Йоганн, як раптом принцеса кидається на ті аркушики, хапає горішній, впивається в нього очима, а папірець аж лопотить у руках — так трусяться пальці їй.
— Де ви взяли ці відозви?
Йоганнові стає страшно.
— Під муром, ваша світлосте. Хтось накидав уночі.
Принцеса з папірцем майже біжить далі до того місця, де й учора сиділа на лаві під бузком, що проти самої лабораторії.
Йоганн якийсь час ошелешено стоїть коло квіток. Потім по малу обережно просувається й підбирається до тої лави, що під бузком. Що ж це таке могло бути в тих папірцях, що так чудно подіяло на принцесу?
І дивна річ: йоганн бачить, що принцеса зовсім не гнівається. Навпаки — звеселилося лице її, зм’якшилися тісно замкнені уста, очі іскряться, як полита трава під сонцем. Що ж воно таке за диво, ті папірці?!
Принцеса раптом рвучко підводиться й з папірцем у руках швидко йде в дім. І знову — чи здається старому, чи справді так—лице принцеси немов заклопотане. Отож дивні папірці!
Йоганн вертається до лави, забирає решту аркушиків і також прямує додому — там уже він найде собі раду з папірцями і з квітками.
От якраз на порозі свого помешкання стоїть сама Шториха. Звела лице й очі, чудна жінка, до сонця й наче молиться, отут надворі, така поставна, поважна собі жінка.
Йоганн тихесенько підходить — чи молиться людина, чи так до сонця зажурену душу виставила, нащо перебивати? Але Шториха чує рип піску й повертає голову до Йоганна. Ну, коли сама побачила, можна й сміліше підходити.
І знову старенькому Йоганносі аж моторошно робиться, не дочитавши навіть до краю папірця, пані Штор як не сплесне руками, як не заллється вся радістю, як не кинеться в двері до себе з криком «Гансе! Гансе!» Та що ж воно таке за чудодійні папірці, ради всього святого на світі божому?!
Вікна помешкань Шторів одчинені, вони врівень із землею, і старому Йоганнові добре чути, як там радісно грюкають двері, як гомонять у сусідній хаті голоси. Це пані Штор, оче видно, читає того чудного папірця свойому чоловікові. Але старий йоганн не чує нового вибуху радості. Навпаки — він чує цілком протилежне: вибух гніву, люті. Голоси враз загоряються гнівною жагою, налітають один на одного, гризуться.
От вони переносяться ближче, до цієї кімнати.
— Та краще б він зогнив у божевільні разом із своєю Машиною, аніж злигатися з цими бандитами, душогубами, злочинцями проти порядку й закону! Чуєш, ти? Нащо мені його таке здоров’я! На сором, на ганьбу, на нещастя нам?! І ти ще СМІЄШ. .
Але тут чийсь жіночий голос, чийсь чужий, не Шторишин, не той тихий, раз у раз рівний і низький голос, який так добре знає йоганн, а голосний, різкий, високий, як югтями згори впивається в Штора.
— Та будь проклят і твій порядок, і твої закони, і твої графи, і ти сам, коли ти ради них зичиш смерті й муки своїй дитині! Чуєш ти? І хай благословенні будуть оті злочинці й душогуби, що хочуть добра моїй дитині! Ти — не батько, а кат! Ти одну дитину вже загубив ради свого порядку, хочеш і другу?! О ні! Годі!