— Чого ж, власне тепер, коли можна спитатися. Макс лукаво, сміхотливо, любовно мружить на насмішкувате лице віясті очі.

— Спитати можна, але знати — ні. Рано. Ще рано тобі, Сузанно! Я прийшов тільки, знаєш, чого? Щоб сказати тобі, що хутко…

Макс раптом хижо, м’яко підступає на кілька кроків уперед і витягує до Сузанни лице.

— …що хутко ми полетимо з тобою на Гімалаї. Чуєш? Чуєш, я тебе питаю?!

Сузанна знову губить свою зброю — в цьому хижо, жагучо-загрозливому тоні є якась справжня серйозність, від якої слабнуть ноги. Але яка разом із тим самовпевненість: «Ми полетимо». А як поводиться з певністю й владністю завойовника. Де ділась лінива розвезеність, умисна глузливість амбітного бідняка серед чужих розкошів?

— Мені дуже приємно чути від… вас такі грішні слова, пане Шторе, але, на жаль, мушу вас розчарувати: на Гімалаї тепер летіти не можна.

— Чому?

— Війна буде, пане редакторе, дозвольте поділитися з вами новиною, відомою всій земній планеті.

Макс сіда& в глибокий холоднуватий фотель і заплющує очі. Як дивно, дзвенить усе тіло солодко тужно, пробуджено-ніжно. Невже Сузанна не чує, як він дзвенить?

— Вибачте, пане Шторе, коли вам хочеться заснути, то я можу вам для цього запропонувати друге місце.

Макс розплющує очі й неодривно мовчки вдивляється в знайоме обличчя, на якому стоїть силуваний, неприємний, чужий усміх. Як вона може тепер так посміхатись? Ах, так: війна! Ну, від війни так не посміхаються.

— Ні, я спати не хочу. Я зараз піду. Я думав, ти інакше стрінеш мої слова. І я не п’яний, Сузанно. Тільки я… дзвеню. І шалію. «Я почуваю, що шалію».

Макс радісно сміється й гнучко стає на ноги.

— І я не божевільний, Сузі. Чуєш? Але ти ще не можеш мене зрозуміти. Потім. А тепер прощай, я страшенно поспішаю. Стривай! Іще одне запитання: ти дійсно закохана в скульптора?

Сузанна знизує плечима. Насамперед вона ніколи йому ні слова ні про яку свою закоханість у кого-небудь не казала. По-друге, коли б і була в кого закохана, то чого ради про це мала б саме з Максом Штором говорити? По-третє, поведінка пана Макса Штора така сьогодні дивна, що при найбільшому бажанні говорити з ним, як із нормальною людиною, їй це навряд чи вдалося б. По-четверте…

— А по-четверте, Сузі, пам’ятай, що хутко ми полетимо на Гімалаї, коли ти ще цього хочеш. Прощай. Скоро побачимось!

* * *

Дійсно, він п’яний. Він не перестає дзвеніти, сонячно, свя-течно, весняно дзвеніти. Дивно, що йому треба рухати ногами, коли так очевидно, що треба легесенько ворушити руками и летіти понад усіма тими аеропланами. І, власне, летіти, бо він же так страшенно мусить поспішати.

От і старенький чистенький Надель із своєю відірваною рукою й старечо рожевим рум’янчиком теж чудно поглядає. Він сумний, бідний Надель. З його Фріцом щось там сталося. Чогось затужив хлопець. Од того вечора, як вернувся додому, ні до кого не говорить, не їсть, не п’є, лежить увесь час на канапі лицем до стіни. Чи вчинив щось тяжке, чи образив його хто, чи на службі що скоїлось — невідомо, — ні на які питання ніякісінької відповіді.

— Ніякісінької відповіді? Хе! Відповідь! Забалакає. Ану, де він там, той лютий меланхолік?

Дійсно, золотисто-кучерява голова меланхоліка лежить лицем до стіни. Дійсно, вона не хоче ні на що відповідати, ні навіть повернутись навпаки — від Максового голосу вона ще дужче влипає в стіну.

Старий Надель сумно, непорозуміло знизує плечима. Порожній вузенький рукав висить йому так безнадійно та покірно.

— Нічого, товаришу Наделю. Сідайте, я вам розповім одну чудесну казку. Фріц теж послухає — і побачите, як він оживе й забалакає. Сідайте, сідайте. А я тут, біля меланхоліка, щоб йому чутніше було.

І Макс починає свою казку, стріпуючи чубом та регочучи віястими очима.

Справді чудодійна казка — вона робить магічне враження. старий Надель розкриває. якмога ширше свої синенькі маленькі очі, бо в голові його вона не вміщується, а Фріц злегка підводиться, і, хоч дивиться все-таки в стіну, слухає всією спиною й потилицею. Раптом він схоплюється, стає на канапі навколішки й повертається всім лицем до Макса.

— Правда! Я можу посвідчити! Він зовсім не був хорий! Ага-а, так он воно що! О, тепер я розумію!

Він стрибає на підлогу, як покроплений живою водою, і стає перед Максом.

— Ми мусимо його визволить! Негайно!

Старий Надель зовсім ошелешений! при чому ж тут Фріц? Сонячна машина, граф Елленберг і Фріц?!

Макс сміється. Потім, потім усе виясниться. Тепер же така річ: Рудольф безумовно цієї ночі буде визволений із божевільні. Про це не може бути ніякої мови. Але де його сховати? Розуміється, схованок багато може бути, одначе, йому, Максові, хочеться, щоб брат був близько від нього. Він не може нікому доручити охорону його. Через те він пропонує сховати Рудольфа у Наделів. Що скаже на це, товариш Надель? Га?

Товариш Надель, як на молитву, здіймає одну свою руку догори. Господи! Та що ж він може сказати на таку честь його вбогому домові? З дорогою душею, з радістю, з щастям! От тільки, чи зручно ж буде братові в їхньому помешканні?