І все через якусь дурну божевільну фантазію якогось каліки, який нічого, крім своєї маленької висохлої амбіції вченого, бачити не може. І якраз саме в такий момент, у такий момент!
Принцеса стоїть непорушне. Чує чи не чує — невідомо, але граф Адольф виймає з кишені папірець і підходить до неї ближче.
— Дозвольте мені, ваша світлосте, прочитати одержану мною сьогодні телефонограму від пана президента.
її світлість на мент озирається, зиркає на папірець і, мовчки хитнувши головою, знов одвертається до вікна.
Граф Адольф побожно прокашлюється.
«Завтра увечері буду в Берліні. Тут усе добре. Постанови Паризького Конгресу будуть переведені в життя за всяку ціну. Треба готуватися до тяжкої боротьби. Великих ідей самі постанови не здійсняють. Але… корона Землі буде.
Прошу переказати це її світлості».
Її світлість не рухається. Граф Адольф винувато ховає папірець у кишеню. Так, розуміється, ця історія з Машиною, з утечею цього кретина не може дозволити так бадьоро ставитись до слів пана президента. Це зрозуміло, але не треба вже так перебільшувати її значення. З нею можна буде боротись іншими способами. Ще сьогодні він уживе таких заходів, які цілком спаралізують нахабну відозву розбишацької банди (як тільки Рудольф зв’язався з нею?). А вибухне війна — і тоді зовсім не до Машини буде Вибухнути ж вона мусить неодмінно, вся справа тільки в тому, яка сторона згодиться взяти на себе ініціативу оповістити війну. Тільки в цьому тепер уся справа. Народ принаймні вже готується до війни. Громадянство хвилюється, нервується, але в потрібний момент виявить і патріотизм, і потрібне розуміння, і геройство. Принцеса раптом озираєгься й простягає графові руку.
— Вибачте, графе, я мушу лишитися сама. Я — втомлена.
Граф Адольф злякано, поштиво цілує руку й навшпиньках поспішно виходить із салону.
Тоді принцеса починає швидко й нітрошки не втомлено ходити по кімнаті, хмуро й жорстко зібравши брови. Уста її знову стулені міцно й непохитно.
І, враз посміхнувшись, загрозливо і з викликом, вона йде до столу, надушує ґудзик дзвінка, бере папір і починає писати. Ні, так не годиться!
Закушує губу, пильно думає, раптом уся спалахує рум’янцем і все ж таки пише.
— Ваша світлосте?
— Так, Софі. Ідіть сюди. Ось оповістка. Ви зараз же відвезете її в бюро оповісток і дасте її на першу сторінку всіх газет. Сьогодні ж у вечірніх виданнях вона повинна з’явитись. Друкуватись повинна щодня й так довго, поки припините. Свого імені не повинні давати. І вважайте, Софі: ніхто не повинен про це знати. Розумієте?
— Розумію, ваша світлосте.
— Ідіть. Сьогодні ж за всяку ціну оповістка повинна бути в усіх газетах.
Софі виходить, і їй чогось згадується той момент, як принцеса стріляла Нептуна.
* * *
Чорно-срібний лицар обережно, стараючись не затарахкотіти чим небудь, ходить, як наказано, не ближче, ніж на три кроки від своєї дами. його маленька смуглява дама-дитинка добивається телефоном розмови із своєю сестрою Фрідою. його вередлива владарка гнівається: двічі вже до телефону так само, як і вчора, підходить чоловік сестри, сестра немов нездужає і просить переказати через нього, що треба Труді.
— Мені треба, щоб підійшла до телефону Фріда, а не ваша фізіономія!
Двічі вже було це сказано панові баронові — і все ж таки на екрані з’являється знову його куряче лице з ущиплива глузливим усміхом.
Чорно срібний лицар у цій справі нічим помогти не може. Та й ні в чому він, власне, не помічник їй. Вона вже не лежить, як учора весь день, із мертво розплющеними очима, немов заціпенівши від жахливого здивування, вона навіть не п’є, як позавчора, не відпихає його, свого бідного чорно-срібного лицаря, з таким виїлядом, неначеб він підходив до неї не з най-ніжнішою любов’ю, а з щипцями для виймання зубів. Вона навіть мужньо, відважно цілує його, вона героїчно приймає його ласку, як чемні дітки ліки, не даючи собі струшуватись од огиди всім тілом, а, навпаки, сміливо, загонисто посміха ючись. Ах, дитинка, вона чесно виконує їхній договір. Бідна революціонерка, вона зовсім не думала, що той, хто руйнує, насамперед сам дістає болючі вдари звалених руїн. Дорога бунтарка, вона зовсім не знала, що бунт проти других насамперед є бунт проти самого себе. Нема сорому, ганьби, злочинства ні в якому вчинку, коли нема їх у нас самих. Коли ж бунтуючий руйнар лежить із ожахненими очима або конвульсійне, одчайдушне, героїчно посміхається на слово «сором і ганьба», о, він іще нічого не зруйнував, він тільки жорстоко поранив себе.
— Душнере! Ми поїдемо зараз до моєї сестри. Так!?
— Слухаю.
Куди вона хоче — всюди він поїде з нею. І коли треба, щоб він ліг, а вона по ньому перейшла через прірву, що відділяє її від спокою та радості, він скаже покласти себе в труну, щоб їй легше було переходити.
— Душнере! У нас револьвер є?
— Є, Трудо.
— Добре. Гальо!.. Гальо!
Бідна владарка: «у нас». Вона уникає «ти» й «ви». «Ти» вона самохіть не може говорити, як не може самохіть (хоч яке чемне й сміливе дитинча) пити рицинку. «Ви» вона теж не може говорити, бо це ж нечесно тепер, коли вона продалася.