— Я вірю, що ви вмієте тримати своє слово…
Доктор Рудольф знову посміхається.
— …Дайте мені слово, що ви відмовляєтесь од своєї Машини, і ви зараз же будете вільні.
Доктор Рудольф раптом робить усім тілом рух, бажаючи схопитись, але тільки підкидає головою догори й знову падає нею в подушку.
— Та як у вас вистачає духу робити мені таку пропозицію?! Як ви смієте після всього?! Ідіть собі гетьі Ідіть звідси!! Чуєте!
Принцеса Еліза не рушиться й так само тихо, чудно не відриває від нього очей.
— Я смію це робити, бо не хочу, щоб ви мучились.
— О, дякую за ласку, ваша світлосте, дякую дуже!
— Пане докторе, ви бачите, що ваш опір не може врятувати ні вас, ні Машину. Для чого ж завдавати собі таке тяжке страждання?
— Це я собі його завдаю!! Я!!
— Ви, пане докторе Одне ваше слово — і ви будете вільні Ви будете жити, працювати, ви..
— Ваша світлосте! Ви, здається, переконались, що мене тут тримають добре. Для чого ж зайві розмови! Щоб цілком заспокоїти вас, я сам вам скажу, що я звідси вже ніколи не вийду. Я або збожеволію, або мене замучать і вб’ють За це я вам ручусь Отже, ви можете бути цілком задоволені за все, що я вам зробив злого и образливого, мені одплачено як слід Ваша й вашої коронки честь очищена. Чого ж вам іще треба?!
Принцеса Еліза, випроставшись, одкинувши голову, заплющує очі й сидить так, неначе відразу заснувши. Тільки чорний шовк на грудях опуклими хвилями то підводиться, то спадає.
— Значить, ви не згоджуєтесь одмовитись? — раптом ледве чутно пошепки чується з її уст. А очі так само заплющені.
— Ні, принцесо. Від душі не відмовляються. А життя моє можете брати самі.
Принцеса Еліза трудно розплющує очі й помалу підводиться.
— В такому разі… прощайте, лане докторе.
— Прощайте, принцесо.
Чоло червоно сміється кривавою роздертою смугою, а уста в кутиках жорстко, вперто загнули донизу волосинки. Очі, одверті, голі, сталево дивляться вгору.
Князівна Еліза раптом озирається на двері, потім швидко ступає до ліжка, нахиляється !просто до широко розкритих очей, бере в обидві руки скудовчену голову й припадає довгим, п’ючим поцілунком до уст. Одірвавшись, мовчки повертається й прудко виходить із кімнати.
Доктор Рудольф, спалахнувши непорозумілим зляканим щастям, підвівши голову, дивиться їй услід.
* * *
— Мамо, я тобі кажу, ти не повинна ні на хвилину думати, що він хорийі Ні на хвилину! Чуєш? Він здоровіший, він дужчий, він кращий за нас усіх. І він буде на волі, я тобі кажу. Буде!
В лабораторії зовсім темно, тільки крізь велике вікно просівається слабесенький одсвіт од сяйва міста та світла зір. І в теплій тьмі, де ще живе ніжно-солодкий дух сонячного хліба, шепіт чується таким жагучим, переконаним.
— Але як же, як же можна здорову людину посадити в божевільню?! Як це можна?! Значить, є в ньому щось…
— Мамо! Ти знов? Та, кажу тобі, ці люди мільйони готові кинути в найтяжчі страждання й смерть ради своїх інте ресів, а ти дивуєшся, як можна зробити це з одною людиною. Мамо, я не маю часу. Я мушу зараз же завезти й сховати цю валізку. Я сьогодні вночі прочитаю Рудів рукопис, а завтра зранку почну робити заходи, і Руді буде на волі. За це я тобі ручуся своєю головою, мамуню. Ах, мамо, ах, мамо! Ні, та ти не можеш уявити собі, що це може бути, коли Рудева Машина є дійсно така, як ти кажеш! Але ж, ти кажеш, ти сама їла той хліб? Правда, мамо? Дійсно ти їла?!
— Їла, Масі. Присягаюся богом, їла й ніколи в світі нічого кращого не їла. Це істинна правда. Масі!
— В такому разі, мамо, ти не дивуйся, що вони замкнули його в божевільню. В тюрму посадити вони не можуть. За що? Просто вбити — небезпечно. А найкраще зробити його бо жевільним. І тоді і його Машина — вигадка, маячіння боже вільного. А вона, ця Машина, розуміється, повинна бути для них страшна! Таж подумай, подумай, мамуню, що це може бути? Це… Ні, я мушу швидше їхати. Нас можуть тут застати. Ти проведи мене до хвіртки. Ах, мамо!
І Макс раптом бурно, мовчки обнімає матір і одверто, жадно, тепер уже дозволяючи собі це, цілує мокрі від сліз очі, теплі й теж мокрі лиця, такі рідні, з таким дорогим дитя чим, колишнім колишнім духом «мами». Материні руки, цупко-ніжні, легкі, теплі, ходять по його плечах, шиї, голові, лю бовно, теж жадно обмацують, спішать торкнутися до всіх куточків його тіла, так довго відриваного й не одірваного.
— Масі! Дитинко! Хлопчику мій бідний!
Макс одривається, хапає важку валізку й обережно несе її до дверей. На губах — солоний, ніжний смак, на очах, на обличчі — мокрі, гарячі сліди поцілунків.
Сад тихенько, заспокійливо шелестить назустріч двом темним постатям. У ньому ніхто не може їм зустрітись. Принцеса з графівною поїхали кудись до міста, графи сидять у своїх кімнатах, а дідусь Погани давно спить у своїй хатинці.
Перед хвірткою Макс тільки простягає руку матері.
— Я сповіщатиму тебе, мамо, ти не турбуйся. Тільки будь в умовлені години поблизу телефону. Ну, прощай, тепер я сам На вулиці теж нічого підозрілого. Його авто стоїть на свойому місці. О, чекайте, ваші світлості—справа ще не скінчена.