— Милий, милий, не можна, цього не можна…

Музика відбігає і грає десь здалеку-здалеку, а може, і зовсім не грає, бо в ухах, в очах, у крові стоїть гарячий, кричущий, червоний вихор, від якого серце і б’ється, і падає, а руки й ноги солодко німіють.

— Милий, не треба… милий…

І вмить раптово прибігає музика. Знову шаркіт ніг, сміх і крики знизу, дзвякіт тарілок. У двері щось стукає.

Папуня швидко підводиться з колін. Кому якого чорта треба?!

— Панове дзвонили?

— Ніхто вам не дзвонив! Треба буть уважнішим! Забирайтесь геть1 Рахунок давайте. Нога моя більше не буде у вас!

— Але, прошу вибачити…

— К бісу! Рахунок!

У сусідній ложі крізь лоскітливий сміх мокро хляпають поцілунки. Музика сороміцьке підтьохкує, пари внизу гасають, іржуть. Від диму, випарів гарячих, п’яних, похітливих тіл лампи як туманом обкутані.

— Слухайте, Душнере! Мені треба багато грошей. Дуже треба Чуєте?

О господи! Та до її послуг усі його чекові книжки! Всі «бухгалтерські цифри», всі…

— Постривайте. Потім мені треба цілком окреме помешкання Та стривайте, я вам кажу! Невже ви не можете хвилинку поговорити серйозно про справу? Я не розумію, який ви фабрикант, коли ви не вмієте ділових розмов провадити? Мені треба помешкання. Ви весь час мені торочили про якусь віллу. Вона є у вас?

— Є. Готова. Щодня жде на свою господиню. І той день, коли ви дасте мені щастя ввести вас у неї, буде для мене.

— Чекайте. Потім мені треба театру. Мого власного театру.

— Через тиждень ви його матимете.

— Правда? Фу, як вони там кричать. Голова крутиться. Ну, нічого. Тепер так: я додому не вернусь. Я поїду до вілли. Чекайте ж! Але майте на увазі я цілком незалежна. Чуете?!! Я продаюсь тільки настільки, наскільки я сама хочу.

— О, дівчинко! Як ви можете такі слова…

— Ах, ах! Знаємо ми вас! І потім… вілла цілком моя. Хто зі мною житиме, — абсолютно не ваше діло. І взагалі я цілком вільна. От і все. Хочете так?

Чорно-срібиий лицар, боячись злякати вибухом своєї радості цю несподіванку, мовчки стає на коліна й побожно, покірно цілує маленьку смугляву ручку.

І з тою самою побожною пошаною, з боязкою радістю, з витонченим лицарством зводить її в авто, садовить в екіпаж і везе всіма вулицями Берліна, ні разу не дозволивши собі навіть руки поцілувати їй, ждучи щохвилини наказу везти її додому. Бо хто ж може вгадати це миле, дороге Страхо вище?

От воно сидить, розлягшись, заклавши ногу на ногу, наспівує, одчайдушне, підпило поглядає на всі боки. А хто знає, що там за цією одчайдушністю, що там боїться, соромиться, плаче! А раптом воно, оте плачуче, несподівано вибухне й рознесе його химерне щастя осіннє?

Ні, воно не вибухає. Страховище сміливо й безжурно, злегка похитуючись і наспівуючи, їде до «своєї вілли». Ні, воно не плаче, тільки вимагає вина, зараз же, негайно, якомога більше, якомога найміцнішого вина. Ні "своєї вілл" не хоче дивитись, ні переодягатися, ні капелюша навіть скинути — швидше вина, більше вина!

І тільки, як уже не може сама підвести руку, щоб зірвати з себе капелюша, вона дозволяє взяти себе на руки й віднести у спальню.

* * *

Прокинувшись рано вранці, пані Гольман здивовано чує, як щасливий дурненький хлопчик її ще й досі гасає по хаті. Потім починає хлюпати водою, хукати, грюкати посудом Вона швиденько схоплюється з ліжка й похапцем кидається варити каву — не спало ж дурне хлоп’я ніченьку як є!

Але, коли пані Гольман обережно, урочисто вносить каву в кімнату, «хлоп’яти» вже там немає. Отаке! На невже ж так зараня до своєї кралі?! Так, полетів, погнав, понесло його щасливим вихором, хай йому лпаьться легесенькою пір’їною!

Але й Шпіндлери досить здивовані таким раннім вихровим візитом. Вони щойно одяглися, в Йозефа ще зовсім мокра йою чорна куделя й носик іще не осідланий окулярами.

Одначе, глянувши на гасаючу по салончику постать із дивно променистими, бризкаючими захватом очима, вони обоє кидаються до неї, зразу зрозумівши все.

— Та невже! Мертенс? Коли? Як? Де? Адже вчора провалилось?

Макс регочеться. Макс у страшенному реготі обнімає любого, маленького, смішного, дорогого пуделя й трохи не душить його. К бісу Мертенса! К чорту всіх Мертенсів на світі! Що тепер Мертенс? Дурниці, тінь, пух, порох!

Шшндлер поважно й заклопотано сідлає окулярами вигладжений, блискучий од умивання носик людина, очевидно, або отруєна алкоголем, або «не всі дома» в неї.

Клара, мила, затишно-повна, щедро-добра, пухнасто жовтява Клара, непорозуміло, по-дитячому щирить сірі з темними обідками чудесні очі: Мертенс — дурниця?!

Дурниця! Нікчемність! Порошинка! От що важне, от от!

Макс прожогом розчиняє вікна, впускаючи гарячі, червоно-золоті промені сонця. Ставши боком до Шпіндлерів, він набирає жменями сонця й підносить їм. От що важне, от воно в його руках, от воно на підлозі, на деревах, на Мертенсах і на всьому, що під ним.

Шпіндлер і Клара швидко переглядаються. А Макс ловить цей погляд і знову закотисто регочеться, соковито, червоно вивертаючи верхню двоповерхову губу. Потім виймає з портфеля якийсь рукопис і б’є по ньому рукою. От де секрет!