Деякі салдати аж падали від реготу, аж хапали один одного за плечі. Інші тюкали, свистіли, кричали. Але панні Ользі було видно й таких, які стояли зовсім тихо, без посмішок.

Знову один за одним розірвалися вистріли. Полька, як зрізана косою, впала головою вниз і моментально закоченіла. Широкий чорний зад випнувсь і непорушне застиг. З-під нього біліла латка білизни. А позад неї кроків за двадцять лежав старий граф у своїх ботфортиках. Одна рука йому кругле витяглась, неначе він увостаннє обіймав і пригортав до своїх грудей землю.

З гомоном і затихаючим сміхом салдати стали зникати за вікном. Єрємєєв дав якийсь наказ і поїхав просто в степ. За ним підтюпцем рушило ще двоє верхівців, яких раніше не видно було.

А трупи графів так і лишились лежати.

* * *

Після того доктор, м’яко й трудно волочачи ноги, відійшов до стіни і, тримаючись за неї рукою, зсунувся всім тілом додолу, просто на чорну, загиджену солому. Що тепер значив якийсь бруд соломи? Цей бруд цілувати можна було перед іншим, отим брудом.

А панна Ольга ще довго непорушне стояла біля віконця, схилившись над ним, неначе ждала, що закоченілі отот заворушаться, — адже салдати навіть не перевірили, чи мертві. Могли ж вони прикинутись убитими? А потім тихенько встати й поповзти далі, туди в яр, заритись у якусь нору, яму й чекати. Ну, не він, так вона ж могла це зробити. Адже вона так страшенно, так жадно, за всяку ціну хотіла жити. От вона зараз заворушиться. Потім тихо підповзе до старого, поцілує йому скоцюрблену руку його і… Ні, вона не підповзе до старого. Вона жадно, по-звірячому озирнеться, поглядом не зупиниться на ньому і швидше-швидше полізе в яр…

Але вони обоє непорушне лежали в тих самих позах і так само страшно, гидко та насмішкувато випинався широкий, чорний зад із білою латкою внизу. Небо потемніло, гидливо насупилось; травиця зщулилась, погустішала; присмерки навшпиньках підходили з яру й жалібним серпанком, павутинням вечора обсотували мертві постаті.

Панна Ольга відвернулась.

У камері було вже зовсім темно. Ледве-ледве на землі під стіною висовувалось зігнуте, темне тіло доктора. Панна Ольга вийняла з кишені ножик, черепок і стала поспішно гострити.

Доктор стримав надху і глянув на Наяду. Так, так, вона собі гострила, — вперто, завзято, діловито. Навіть сісти не хотіла, їй не було потреби сідати, її тримала на ногах її молодість, її ненависть, її любов, ах, багато такого тримало її, чого не було вже в нього. І через те він, як торба, напхана старим, нікчемним дрантям, мусів лежати на смердючій соломі. А вона завзято стояла й гострила ножика, гострила свою ненависть. Що їй смерть, життя? В неї так багато його, того життя, що вона не вірить у можливість його знищення. Вона знає, що її можуть убити, але, щоб вона стратила життя, як це може бути? Як це може статись, коли така пекуча, нестерпна ненависть до "проклятого кацапа" горить у душі? Яка там може бути смерть? От тільки гостріше треба ножика нагострити й вирішити, куди найкраще його всадити: в серце, чи в око.

У доктора не було в душі "кацапів". І не було чести, яку мали топтати салдатські поцілунки. І не було в нього ніяких товаришів на тім боці, які воліють, щоб засадили ножика в око, аніж підставили своє тіло під ганьбу та сором од ворога.

Тим то мусів він, доктор, лежати на підлозі, як оті, що перейшли лежати туди, в поле. І він завтра туди перейде. І завтра вже не буде на світі доктора Верходуба. його завтра не буде на світі! Зникне небо, земля, перестануть існувати люди, дерева. Ні, завтра вранці буде і небо, і земля, і оця солома, і "камура", і все буде собі плинути далі в життя, а його, тільки його не буде.

Ні, це абсолютно неможливе й недопустиме! Цього ніяк не може бути. Це — страшно думати.

Доктор хапливо виняв цигарку й почав закурювати.

Панна Ольга перестала терти й почала пробувати вістря ножика об палець. Ні, ще мало.

— Вони нам дадуть сюди яке світло? Вона питала строго й незадоволено. Дійсно, як у Ґранд-готелі.

Так, так, вони дадуть світла.

— Котра година, докторе?

Була всього п’ята година. До дванадцятої лишалося ще сім. Сім годин — це безліч часу. Кожну годину, хвилину з них можна пити малесенькими ковточками і тремтіти, що життя відриває їх одну за одною.

В сінях гомоніли салдати. Вони грюкали дверима, сміялись, матюкались, цокали кухлем об діжку, п’ючи воду. Раз чогось забігали, затупотіли, хтось крикнув слово "гайдамаки". Але затихли й знову ходили туди й сюди, байдуже грюкаючи дверима.

А могли ж, справді, набігти гайдамаки. Тут, мабуть, бігла лінія фронту, де вороги передовими загонами доторкувались один до одного. Можливо, що через дві-три версти був уже "той бік". І могли ж вони, ті любі гайдамаки, несподівано налетіти на хутір? Недурно ж ці о третій годині мали кудись вирушати.

— А як розпороти живіт, то чоловік неодмінно помре? Чи може ожити?

А ця своє! Вона, мабуть, і на гайдамаків своїх була б лиха, коли б вони перебили їй справу.