— Кишеньковий ножик?!… Є. Навіщо вам?

— Давайте сюди. Він гострий?

— Ні, тупий зовсім.

— Нічого, давайте.

Доктор помалу вийняв кишенькового ножика. Ножик був досить великий, тільки старий і тупий. Але що вона хотіла з ним робити, бідна Наяда?

— Розімкніть. Та відверніться від дверей. А то, як увійдуть, одразу побачать. Ану, дайте.

Вона взяла ножика, затисла його в долоні і злегка махнула знизу вгору.

— Куди краще бити: в серце, чи в око? Через око можна вбити зразу? Взагалі, куди найкраще?

Вона питала цілком серйозно, діловито, швидко, їй треба було це зараз же знати, щоб привчити руку.

Доктор машинально сказав:

— В серце, розуміється, найкраще, але… Тільки чекайте, Ольго Іванівно, ви таки серйозно хочете?

Вона страшенно здивувалась. А як же інакше?! Покірно ждати, поки цей кацап звелить своїм рабам приволокти її туди, насміятися, зогидити, а тоді зогиджену, розчавлену, затовкмачену в ганьбу, разом із ним поставити до стєнки і вбити як собак?! Ого, вона, дійсно, сама піде до нього! Вона, дійсно, принесе йому дорогоцінність! Вона поцілує його в саме його кацапське серце!

Докторові треба було сісти, щось ноги йому стали якимись непевними, мякими, млісними. Він знову пошукав очима по загидженій хатинці і сперся об стінку.

Так, вона "поцілує", потім вихопить у нього револьвера і вб’є себе. А "вони" тоді прибіжать сюди й на докторові помстять усе, що вона там зробить. Це ясно й неминуче.

— Гм! Мені все ж таки думається, що вони з нами не посміють нічого зробити. Він нас усе ж таки навіть ні разу не вдарив. Ми зробили помилку. Це правда. Ну, нехай підозріння. Руки там і тому подібне. Але… Я гадаю, що все ж таки слід іще раз поговорити з цим фанатиком, якось йому…

— Докторе, не дуріть самого себе. Чим можна наточити ножика?

— Не знаю. Бруском, каменем…

— Та що з вами, докторе?

Доктор раптом одірвався від стіни й люто забігав по камері.

— Але ж це дико, безглуздо, неймовірно! Руки без мозолів! Ха! А головне: так неймовірно, неправдоподібно безглуздо! Померти через якусь дурницю, через дурну, маленьку помилку!

Панна Ольга з ножиком у руці стала ходити по камері, низько схилившись і чогось шукаючи. В одному кутку вона підняла кілька черепків з червоної мужицької миски й сховала собі в кишеню. Під вікном знайшла шматочок скла з шибки. Також поклала в кишеню.

А доктор усе бігав, віючи полами двірницького пальта й бурмочачи.

Раптом панна Ольга швидко відступила з кутка й з огидою, страхом скрикнула:

— Ох, що там?

Доктор зупинився, потім помалу, обережно підійшов і нахилився. На підлозі здовж стіни, зліпивши солому, застигла довга, густа калюжа крови. Коло неї лежав старий, подертий, "пролетарський" кашкет, дуже подібний до докторового. Кров почорніла, скрутилася, засохла разом із соломою великими бурими грудками. Кашкет самотно сторожем лежав, нахнюпивши старий верх до землі.

— Убили когось тут…

У руках і животі докторові стало якось слабо й тоскно. Він став коло стіни й сперся на неї плечима. В животі глухо забурчало, — починалася надха.

Панна ж Ольга помалу й неначе зовсім спокійно відійшла від калюжі крови й стала біля вікна, спиною до кашкета. Низьке віконце незатуленими шматочками освітлювало їй руки, груди й підборіддя. В руках був ножик і шматочок червоної глиняної миски. Тісно стиснувши уста, вона почала сильно, вперто терти лезом ножика по черепку. Хустку вона так поклала на плечах і руках, щоб зразу ж, як треба буде, сховати під неї руки. Все проробляла з таким виглядом, наче їй не раз уже доводилось гострити кишенькові ножики в большевицьких страшних камурах-грандотелях…

* * *

Умить надворі зачувся чудний крик: тоненький, верескливий і рівночасно виючий. За ним гомін і сміх багатьох голосів.

Панна Ольга нахилилась до віконця й крізь шматочок запорошеної шибки подивилась надвір. Небо було темне, у брудних, весняних хмарах. За віконцем розлягалась царина. Густа, коротка, гольчаста травичка соковите, молодо й невинно зеленіла навіть крізь брудну шибку. За цариною починався яр, а на тому боці його кучерявими віниками заткнулись у поле деревця.

Сміх і гомін чулись так само, а нікого не видко було. Крик повторився, — протяжний, нелюдський, тоненький, повний звірячого страху й одчаю.

Доктор теж підійшов до віконця й нахилився до нього.

— Що там?

— Не знаю. Нічого не видно.

Доктор обережно вийняв із шибки віхоть соломи. В руки зразу холодно війнуло вітром. Темні хмари, зелена трава й гомін стали виразніші.

Хтось твердо знайомим іржавим голосом щось прокричав. Затихло. Потім знову жалібно й болюче крикнуло, але зараз же замовкло, як накрите чимось м’яким.

В цей же мент у віконці зліва висунулась коняча голова, а на коні в кожушку твердо збита постать Єремєєва. Він напів повернувся в сідлі й уважно дивися назад. Раптом щось сердито й нетерпляче прокричав. У "камуру" долетів тільки кінець лайки:… а-ать!