— О! Хазяйська дочка обізвалась!

— Хто? Санька — хазяйська дочка? — підняв брови Кіндрат.

— А чим би вона не хазяйська дочка? — встаючи, промовив Юхим. — Півтори кози на припоні, у запічку квочка на трьох бовтунах, сама взута, аж п’ятами світить… Ще тобі не хазяйка?

— Ой діду, хто б казав ще! — крикнула Санька. — Бодай вже з такими хазяїнами, як і ви!

— От так! — усміхнувся дід. — А хіба ж я не хазяїн? Хе-хе-хе! За пазухою такого худоби, що й пана Гаврильчука переможу!..

— Ой господи! — зітхнула Килина. — Як вже мені в печінках сидить ваша лайка, так і ну його к чорту!

— Нічого, дівко! — присідаючи знов до грубки, заспокоїв її Юхим. — Полаємось та й поб’ємось.

— А вас би першого!

— Мене?

— Та вже не мене.

— Ні! Мені ось що дивно, — озираючи всіх гострим, насмішкуватим поглядом, промовив Трохим. — Чого се так — хазяйські сини та по наймах тиняються? У голодрабців хліб одбивають…

— Тобто, синку: навздогад буряків, щоб дали капусти? — озирнувся, сидячи, Юхим. — Чи не голодрабці й ми собі, благослови нас господи? Хе-хе-хе!..

— Та вже до вас не пішов би позичать, — кинув Андрій.

— У самого багато?

— А багато!

— Диви, — хитнув головою Трохим.

— Може б, і нам ще позичив?

— На вічне оддання?

— Так ти ж — хазяїн!

Андрій повернувся, щоб щось сказати йому, але махнув тільки рукою й підійшов до полу, де порпалась Софійка. Дехто засміявся.

— Ні, він нас і так почастує, — весело, насмішкувато промовила Софійка, складаючи свою кинуту свиту. — Правда, Андрію?

Андрій нічого не промовив. Рум’янець все більше розливався йому по лиці і вже виразно смужкою доходив до носа і червонив лоба. Тонкі, золотисті брови його все більше хмурились, а верхня, задерта трохи вгору губа почала здригатись. Чисте, молоде, хлопчаче ще обличчя його з ямкою на підборідді і з золотими кінчиками кучерявого ясно-русого чуба було напружене й збентежене.

— Почастуєш? А? — засміялась Софійка.

— Од Хведора мало дістала, дак ще й від Андрія хочеш? — байдуже промовила Килина від лежанки.

Андрій хутко, пильно подивився на неї, потім звернувся до Софійки й промовив:

— А хочеш, дам зараз на горілку?

— Хочу!

— Та бреше! Не дасть! Задається! — зареготався Гриць.

— Брешу?? Так от же… На!.. — палко, гордо крикнув Андрій і, рішуче кинувшись до кишені, витяг гаманець, поколупав у йому і, витягши декільки монет, подав їх Грицеві. Той здивовано подивився на його, але гроші взяв і зараз же почав рахувати.

— А багато? — зазираючи через плече йому, спитав, підійшовши, Юхим.

— 55 копійок.

— 55? Хм… Що ж за їх можна вистругати? — замислився дід. — Тільки, значить, понюхати та облизатися?

Андрій знов мовчки розстібнув гаманця і став колупати в йому, але вже не з тим поспіхом і запалом, що раніше.

— Скільки там? — похмуро кинув він до Гриця.

— Ха-ха-ха! — зареготався Трохим. — Ховайте скоріше ті, що дав, бо одбере.

Андрій спалахнув і зненависне подивився в той бік, де сидів Трохим.

— Та плюнь на його! — миролюбиво взяв Андрія за лікоть Юхим. — Він тільки так собі… дражниться… з тебе… От сядьмо собі тут… О!.. Ти хочеш нас частувати?

Хм… Нас… один, два, три, чотири… Одинадцять чи дванадцять чоловіка… півкварти на всіх? Чи по чарці хоч буде? Стій, стій… хіба я кажу, щоб ми всі понапивались, як свинюки? От тобі й маєш. Чарку, другу… от і харашо! Да-а… А коли нема й по чарці, то чи стоїть гроші кидать по-дурному? Так уже карбованця кинь їм межи зуби та й ще прикажи до сього: «Нате, мовляв, та знайте мою ласку!..» О… Оце я понімаю. А як, виходить, що тільки, значить, подражнити, дак і заходу жаль.

Дід Юхим пильно скоса подивився на Андрія, що знов, хапаючись, колупав у гаманці. Винявши звідти ще скількись монет, він гордо подав їх Грицеві й додав:

— На всі.

Гриць подивився на Андрія, на Юхима і знов на Андрія, що держав гроші. Потім, все-таки не зовсім довіряючи, взяв монети і, здвигнувши плечима, озирнувся до Софійки й Кіндрата, що пильнували всього того.

— Не вірить! — моргнувши Андрієві на Гриця, усміхнувся Юхим.

— Та цілого, брат, карбованця дав! — крикнув Гриць, перелічивши гроші. Потім, махнувши у себе над головою кулаком, крутнувся, кинувся до полу й почав хутко одягатись.

— От тобі й хазяйський син! — гукнув він до Трохима з таким виглядом, який ніби говорив: «Я ж тобі казав, який се чоловік!»

Але Трохим тільки міцніше стулив зуби, через що усмішка здавалась тонкою, як кінчик добре виклепаної коси. Гриць одягся і, на ходу підперізуючись, весело побіг з хати.

II

В кухні затихла, потім знов зачалась балачка, але Трохим вже не мішався: він мовчки сидів і постукував пальцями по столі. Зате Андрій якось занадто вже розвеселивсь: балакав, жартував, ганявся за Софійкою і дзвінко, як хлопчик, реготався на всю хату. А рум’янець ще більше червонив йому щоки і наче визирав з живих очей, які стали ще живіші і блискучіші. Він навіть почав вчити Тікая стояти на задніх лапах, але зараз же покинув і знов завів цілий гармидер з Софійкою.