Про УКРЛІТ.ORG

Голос

C. 3
Скачати текст твору: txt (364 КБ) pdf (272 КБ)

Calibri

-A A A+

— Та, брат, як не учепиться до його, а той як не крутне нею, як не заколотиться у хаті!.. Я до їх…

— Та брешеш! Отже й брешеш! — раптом перепинила Гриця Софійка, що з якимсь напруженим стурбованням слухала і зараз же, звертаючись то до Трохима, то до діда, хутко заговорила: — Зовсім не так… Бо він став уперед чіпляться до мене…

— Та я ж кажу…

— Кажеш, та не так! Він усе хотів, щоб я сама сіла коло його, а мені що? Пхи!.. Удівітельно!..

Гриць, що стояв і, кумедно застигши, дивився на Софійку, як вона говорила, на сьому слові наче прокинувся — спершу зареготався, одкинувшись назад, потім від задоволення кинувся на неї й жартовливо почав душити її, не звертаючи уваги ні на Софійчин веселий крик, ні на увіщання Юхимові, ні навіть на поважне шарпання Кіндрата, що ще ширше усміхався.

— Тю, скажений! — засапавшись, вирвалась, нарешті, Софійка. Кров ударила їй в лице, ніздрі маленького носа ходили ходором, груди хвилювались під синьою з червоними ¦удзиками кохтиною; вся вона — невеличка, повна — пашіла здоров’ям і життям.

— Та говоріть же хтось! — нетерпляче крикнула від печі Килина. — Почали та й…

— Та коли ж цей… дурмануватий… Ну, та й той… Ну й почав він чіпляться до мене…

— Хто? — зачулося з полу від розбурханої парочки, що знов укрилась свитами й тільки визирала притуленими одна до одної головами.

— «Хто»! — хутко озирнувшись до них і знов повертаючись до всіх, скрикнула Софійка. — Та той же… Цибатий! Задається так, прямо хоч куди. Я, мовляв…

— Іван чи Хведір?..

— Та вже ж Хведір!.. Іван, той нічого… Той плохий собі. А той несеться, як жидівський гиндик… Пфа! Я, мовляв, багач, а ви що? Голодрабці!..

— Так і казав? — встромивши на мент в Софію свої дві голки-очі, бовкнув Трохим, знов нахиляючи своє мідяне, подзюбане лице до столу.

— Атож! «Я, — каже, — хазяїн!» — весело скрикнув Гриць.

— «А ви гольтіпаки, голодрабці! — підхопила Софія. — Чого, — каже, — сюди ходите? Забирайтесь на свою окономію!..»

— А ви ж їм що… кісткою в горлі стали? — прогунявив Юхим, знов виймаючи люльку з своїх латаних і перелатаних «бруків», як він називав свої штани з того часу, як сам пан власноручно виніс і віддав йому їх у вічну власність.

— А я знаю? Каже: «У вас є свої дівчата», а сам до нас чіпляється… Тільки ми прийшли, він став лізти до мене… А мені що? Удівітельно! Мені що багач, що голодрабець — все одно. Правда? Пхи! Гулять все одно з ким!..

— Та чого ж ви завелися? — роблено позіхаючи, спитав Андрій, сідаючи на полу і пацаючи ногами. — Того, що він багач?

— Ба ні! А того, що він — дурень!

— Тобто хазяйський син та дурень? — муркнув Трохим, дивлячись у стіл і єхидно всміхаючись.

— Го-го-го! — зареготався Гриць.

— Ану, ще на копійку, — зневажливо й холодно всміхаючись, промовив Андрій.

— Тю! Трясця б вам у живіт! — скипіла Килина, нервово встаючи й кидаючи злісно картоплю в макітру. — Ніколи не дадуть договорити! Прямо чорти, і більше нічого!

— Гу-гу-гу! — ще голосніше загув Гриць і навіть з великої втіхи насів на Кіндрата, що добродушно всміхався собі, й почав душити його.

— Грицько! Покинь! — бовкнув Трохим, — Дай хай говорить…

Гриць зараз же покинув і, навіть обнявши Кіндрата, сів лагідно разом з ним на лаву й промовив до Софійки:

— Ну, говори, удівітельна. А то я буду говорити.

— Та сиди краще там! — почулось з полу. — Говори, Софійко!

— Та що говорить? Я йому втерла носа, щоб не задавався, а він… почав битись.

— Е?

— Ій-богу. Як дала йому одкоша, так він зараз же почав щось одному, другому «ши-ши-ши» на ухо. А ті, звісно, кому гроші його милі, почали зачіпати нас… А я на злість… Начхать на самого Хведора й на його гроші. Узяла та й обняла Хомченкового Сидірка. А він, наче скажена собака вкусила його, як схопиться… «Забирайтесь, — каже, — голодрабці!» А я йому: «Хоч голодрабці, та не грабили нікого; а хазяйські сини — й не голодрабці, так граблять до голого тіла». Він до мене… А мені що? Пхи! Начхать я хотіла! Узяла та й пхнула на всю руку… А він тоді і вдарив. Ну, наші хотіли вступиться, та не дали…

— Насилу, брат, втекли! — скрикнув Гриць. — Прямо… як чорти лізуть…

— А вдарив катюга дуже, — весело додала Софійка, сміючись, — аж досі болить!

— Хм… Воно раз у раз болить, як б’ють, — іронічно вставив Юхим, набираючи люлькою тютюн із долоні.

— Та-а-к… — потягуючись, встав Андрій з полу і, позіхаючи, підійшов до столу.

— А може, не так? — з веселим задором кинула йому Софійка.

— Не чіпай його, він теж хазяйський син! — муркнув Трохим.

— То що? — здержуючись, зневажливо спитав Андрій. На молодому, вкритому ще ніжним пухом лиці його почав розливатись з-за шиї рум’янець.

— То нічого, — всміхнувся Трохим.

— Битиме? — крутнулась до Андрія Софійка.

— А то пожаліє, думаєш? — зареготався Гриць. — Ого! Хазяйські сини, брат, голодрабців не люблять…

— А ти таки справедливий голодрабець! — зачувся з полу жіночий голос.

 
 
вгору