Від ніг же тої жінки глухо і страшно дзвякав брязкіт заліза.

— Жінка в кайданах!! — пронеслося по тих, що, стоячи купою, співали в дорогу. І затихло в подвір’ї.

Співи притихли. Темнеє небо поблідло, веселі сніжинки злякались, шугнули, і вітрець занімів. А жінка ішла, і глухо, і страшно клацало в неї під довгою одежею. 1 люди Назада, як вовки, злісно й напружено озирались на неї і тих, що співали та напруженими очима впивались в постать жінки в кайданах.

— Прощайте, товариші! — озирнулась до вікон вона й, посміхнувшись, махнула рукою. І глухо дзвякнуло в неї з-під сірої одежі.

І побачив Вперед, що той брязкіт глухий, повзучи з-під одежі, вставав, розроставсь і з страшенною силою, з вітром скаженим летів на напружені постаті тих, що стояли.

Небо зблідло і ждало. Жадно ждав і дивився Вперед; і напружено, злісно спішили люди Назада.

Жінки йшли і кричали — прощались, а попереду всіх, хистко ступаючи, глухо дзвякаючи, йшла помалу жінка в кайданах. Небо зблідло і ждало.

А Вперед… жадно бачив Вперед, як той брязкіт глухий розростався і дув великим вітром у груди на дим. І хитався той дим, а з-під диму — ах!— побачив Вперед, як з-під диму червоно горіли жарини!

Брязкіт дув; і стурбовано дим хилитався і тікав, вилітав бурий дим із грудей, із душі, із мозку цих людей. А у грудях росли ті червоні жарини. І з вогнем цих жарин розрослись і шарпнулись з грудей й полетіли у двір величезні, пекучі, болючії крики. Диму не стало, горіли жарини, болючі, пекучі. І вогнем цих жарин запалали їм очі, і вогнем цих жарин налилася їм кров, і вогнем жарин цих залунала їх пісня і крики:

— Прощайте, товаришко!

Злісно озиралися, з страхом дивилися люди Назада, бо вчули вони той вітер Життя, бо побачили дивні жарини. І спішили, й тягли у ворота жінку в кайданах. А вона одпихала, як гадів, їх руки і йшла і дзвеніла глухим стуком заліза.

А крик, крик жарин не стихав. Ах! — радісно бачив Вперед, як розлітався той дим, а у грудях горіли червоні, пекучі жарини; радісно бачив Вперед, як зникали в огні їх погані жовтії вогники, як горів на їх бруд, і смрад, і попіл понурої скрині.

І клацали люди Назада зубами, і злістю і страхом світились їм очі.

— Горе їм! Прощайте, товаришко!

Громом гриміло в подвір’ї, і блискавками блищали очі, і єдиний червоний вогонь з’єднав їх усіх. І горів великою помстою, гнівом і гордістю. І гордо, і гнівно лунала їх гордая пісня.

І гордо озирнувся Вперед на Назада, а Назад лютував. І люто схопив він страхом за серце людей своїх і затрусив їх. І схоплені рукою страха, затрусилися люди Назада, збіліли й, клацаючи зубами, кинулись на людей Впереда. Вони вихопили залізо для вбивання і скажено шарпнулись до людей Впереда, що були без заліза. А другі з них підхопили й штовхнули в ворота жінку в кайданах. Брязнуло в неї з-під ніг, захиталась вона і зникла серед людей Назада в воротях.

На подвір’ї ж блискали очі людей Впереда і залізо людей Назада і громом лунали крики ненависті, гніву і помсти. А вогонь розпалявся, палав.

Знову люто струсив озлобілий Назад своїх слуг і вп’ялась рука страха і чорної злості у серце. Страх і злість випили кров їм, і лиця їм страшно збіліли. І сказилися люди Назада; з піною, з ревом, з залізом вп’ялись, увірвались вони в купу людей Впереда, що були без заліза. І блищало залізо, літало в повітрі, бризкало тіло гарячою кров’ю. Але кров та не могла вже залити жарин їх, не могла та скажена піна людей Назада залити на попіл великий червоний вогонь людей Впереда.

Тоді гордо стрепенув Вперед крилами і, не глянувши на Назада, полетів туди, де із іскор робились великі пекучі жарини.