— Ну, що? Де їхній жар? — спитався Назад.
— Дим їм великий у грудях… — сумно промовив Вперед і тихо вийшов з тої клітки.
— Ти — впертий! — з досадою скрикнув Назад і повів його в третю клітку.
Тут було шумно, люди не лежали мертвими трупами і тьма наче одсувалась в кутки, боячись крику. Ці люди рухались, і рухались думки їх. Думки їх напружено пнулись, робились гострими і цупко хапались за кожне слово, що літало в цій клітці. Тут балакали й змагались про двох синів Життя, Впереда й Назада.
— Для побіди народу треба насамперед його з’єднання! — з притиском і запалом говорив один із тих людей, шарпаючи себе за борідку. — Треба кожну прояву життя його використовувати для цього. Треба кожний атом сил його бережно збирати й складати докупи. І от з цього погляду я не можу признати певною тактику наших противників. Ні, помиляються ті, що думають, ніби сила народу в тому, щоб заплющувати йому очі на Життя. Ми бажаєм повного життя, ми бажаєм повного щастя, треба ж і повними силами здобувати його!..
Він говорив з притиском і запалом, подивляючись часом на чоловіка з кучерявим чубом, що ходив по клітці й злісно ловив його слова, покручуючи вуса. Чоловік з кучерявим чубом хапав ці слова, поспішно, як яблука, перевертав їх туди й сюди і, знайшовши гниле місце, злорадно одкладав їх убік. А чоловік з борідкою подивлявся на його й злісно посміхавсь.
Вони змагались про Впереда й Назада, про з’єднання людей Впереда, але бачив Вперед, що самі вони були самотні і кожний був чужий кожному. І бачив Вперед тільки дим їм у грудях, а в диму блищали маленькі вогники злості, і не бачив Вперед там тої жарини, яка випіка роздратовання й горить великим гнівом і великою злістю. І бачив Вперед, що не за його бились і гризлись ці люди думками, а з диму гнітучого, за злість свою маленьку.
Чоловік з борідкою скінчив, і почав говорити чоловік з кучерявим чубом. Він виймав гнилі, одкладені вбік слова і став шпурляти ними в лице хазяїну їх. Він обливав їх піною свого задимленого маленького роздратовання і ляпав ними в лице противникові. Він злорадісно посміхавсь і шпурляв своїм роздратованням в лице противникові; і противник від того кусав його поглядами, а в клітці стояв сміх і крики.
І бачив Вперед, що не за його бились ці люди думками.
І довго говорив чоловік з кучерявим чубом, а чоловік з борідкою лежав на помості й не рухався.
— Одчиніть вікно! — раптом крикнув чийсь голос.
— Не треба!.. Холодно…
— Одчиняйте…
— Не треба!..
Хотіли й не хотіли, крики змішалися, сміх з роздратованням, а чоловік з кучерявим чубом нетерпляче ждав.
Тоді чоловік з борідкою, що лежав і не рухався, підвівся й сердито сказав:
— Я не дозволю одчиняти вікна. Я — хворий. Тоді той, що ждав, той, що хотів, щоб його слухали далі, рішуче підбіг до вікна й одчинив його настіж.
І побачив Вперед, як в грудях противника його спалахнув злий вогник і з вогника того стрибнуло слово:
— Поганець!
І слово це встрибнуло в груди чоловіка з кучерявим чубом, ввірвалося в дим, запалило жовті вогники й струсило кров йому. І бачили всі, що були там, як замахнулась рука чоловіка з кучерявим чубом і з ляскотом впала на лице чоловіка з борідкою.
І тихо стало. Десь далеко із темної ночі бігли в клітку крізь вікно звуки життя і холодно дихав мороз білою парою.
І видно було Впередові, як в грудях тим людям в диму загорілися вогники сорому й шугнули гарячою кров’ю в лице. Мовчки сів ударений чоловік і серед мовчання ліг головою униз на поміст.
— Ну, що? Де їхній жар? — спитався Назад.
— Дим їм у грудях, великий їм дим, — сумно промовив Вперед.
— А попелу не бачиш?
— Я не бачу ні попелу, ні жару. Тоді злісно і мовчки схопився Назад і потяг Впереда ще в одну клітку.
Тут теж було шумно, тут також сміялись, але не сміхом радощів, не тим сміхом сміялися тут, що пада росою на висохлу душу, а сміхом диму, сухим і крикливим. Серед клітки ж і сміху стояв чоловік в чорній сорочці. Стоячи й похмуро дивлячись униз, чоловік говорив:
— Ви, товаришу старосто, обижаєте нашу камеру… їй-богу, обижаєте.
— Ну, от! — нетерпляче скрикнув чоловік у чорній сорочці. — Ще один! Ви дасте мені спокій сьогодня чи ні? Чого вам треба?
— Нам треба, щоб ви той, щоб ви по совісті робили. Ви он другим даєте всякі пундики, а нам оселедці та оселедці… Який же тут порядок? Комуна — так, —значить, треба, щоб всім нарівно, а ви як інтелігенту — дак що лучче, а нам, мужикам, — що гірше. Або от папіросники… Ви дали нам три папіросники на всю камеру, а ті забрали їх у власність і не дають нікому… Що ж то за комуна така? Соціялістам так не годиться робить…
— Товаришу, і при соціялізмі будуть власники на папіросники! — зачувся ззаду крик і сміх.
— Та мовчіть ви там, ради бога, — з досадою озирнувся чоловік у чорній сорочці. — Що вам, товаришу, треба од мене? Що? Я несправедливо роздаю їжу? Обижаю? Ну, то вибирайте собі другого, хай робить краще… Годі… Що вам треба? Папіросників? Нема! Тютюну? Нема!.. Нічого нема, бо з волі нічого нам не дають.