Про УКРЛІТ.ORG

Дим

C. 6
Скачати текст твору: txt (61 КБ) pdf (86 КБ)

Calibri

-A A A+

Часами з їх одбирали маленький гурток, приводили з другої скрині і разом усіх виряджали в далеку дорогу. Вони оживлялись, складались, будили поснулі надії, прощались і йшли. Ішли з цеї скрині у другу, з другої в третю й губили в далекій дорозі поснулі надії. А ті, що зоставались, співали в дорогу їм горді і гнівні пісні тупими, безживними голосами; ті, що зоставались, будили на часину й свої задубілі надії, а потім… кишіли в диму.

І не видно було за тим димом ні жару, ні попелу. І сумно дивився Вперед, а Назад глузував.

Але раз… Так це було, мій читачу.

Скриня вже спала. Хитра і жадна, вона спала з вишкіреними напоготові зубами. В норах її, глухо ступаючи, ходили люди з ключами, а в клітках трупом лежали задимлені люди. А по людях ходив млявий, тупий, як самі всі вони, задимлений сон.

Раптом надворі, де тільки свистіли закутані люди, клацнули двері, забрязкали, і гомін голосів, перемішаний з топотом ніг і залізним, гучним брязкітом кайданів, залунав по подвір’ю. Задимлені люди прокинулись, і деякі мляво стали дивитись у вікна в подвір’я; деякі, менше задимлені, кричали й питались, і крик і шум став на подвір’ю.

— Здорові були!.. Куди?.. Нема!.. Що?.. Хто!.. Давно!.. «Бряз-зь!.. Бряз-зь!.. Бряз-зь!..» — кричали кайдани й собі, дзвінко, різко, бадьоро.

І помалу став гомін стихати. Впередові ж видно було, як гурток тих людей із подвір’я пройшов у скриню і довгою темною низкою посунувсь по сходах. Весело дзвякнув дзвінок у норі, мов радий розігнати застиглу круг його гнітучую тишу. Чоловік з ключами одімкнув двері, і в нору всунулась низка людей, розбиваючи тишу дзвоном кайданів. З ними був чоловік Назада. Він повів їх в ту клітку, де був чоловік в чорній сорочці, і покинув їх там. Ті, що були у тій клітці, тупо й байдуже зустріли і брязкіт кайданів, і жваву розмову нових. Чоловік в чорній сорочці почав розпитувать їх:

— Давно в дорозі? Багато усіх? їсти хочете? Вони хотіли їсти, й їм дали. Вони їли, озирались круг себе, одповідали й говорили про минулі, про будучі страждання з діловитими лицями спеціалістів страждання; вони з інтересом питались про тутешні страждання й, зневажливо посміхаючись, виставляли страждання других скринь. А люди цеї клітки ображались і боронили страждання своєї скрині.

І сумно дивився Вперед, а Назад… а Назад реготавсь.

Нових записали в книжки, проставляючи, хто, і як, і куди йшов: чи туди, де тільки болото й хвороби; чи — де ліс, і болото, й хвороби; чи туди, де нема ні лісів, ні болот, а тільки хвороби, страждання і смерть. Вони одповідали діловито й байдуже.

— Який раз у тюрмі?

— Шостий.

— Каторга?

— Каторга.

— Скільки?

— Вічна.

Потім другий, третій, четвертий. Питали їх, вони одповідали, але не бачив Вперед ні в тих, ні у тих у грудях нічого, крім диму.

Потім їх розвели по клітках, вони примостились на помостах, підгорнули кайдани, і знов тупий і млявий сон заходив по понурій скрині. На подвір’ї ж тягуче, тужливо свистіли самотнії люди.

Тільки ж став зазирати у вікна сірий похнюплений ранок, вони вже почали ворушитись. У норі загрюкали двері, зачулися крики, гомін, гармидер. На столах вже стояла їм їжа, й вони спішно запихали її в себе, збираючись знов у дорогу. Знов їх розпитували, вони знов коротко одповідали про довгії дальшії муки й довго розпитували про ближчі й короткі.

— Скільки вас усіх сьогодня йде?

— Двадцять два. Дві жінки, одна в кайданах. А не знаєте, чи тут набивають зразу наручники, чи потім?

— Жінка в кайданах? Та що ви?

— Ну да, в кайданах. Одягають тут наручники. А коли виходять, то…

— Куди ж цю жінку? Теж у каторгу? На скільки? Як звуть?

І бачив Вперед, як в мляві мозки задимлених людей ввірвалась ця думка і стала неспокійно і гостро товктися об другі думки; і бачив Вперед, як думки ці й собі стали рухатись жваво, неспокійно, а очі їм стали глибшими, стурбованими, напруженими.

Прийшли люди Назад а й стали виводити тих, що йшли у далеку дорогу. За ними ж пішли ті, що тут зоставались, а йдучи, вони, як звичайно, співали дуже голосно безживними голосами горді і гнівні пісні.

Але не бачив Вперед їм у грудях жарин їх пекучих.

На подвір’ї усі зупинились і стали прощатись. Небо хмарне і темне було, і літали веселі, пухкі сніжинки;

вітрець грався з ними. З вікон кліток співали, й кричали, й махали інші, ті, що тут зоставались.

Люди Назада нетерпляче й з досадою ждали кінця тим прощанням. А ті, що йшли, з клунками на плечах, з надіями в очах, кричали, махали шапками й зникали в воротях за людьми Назада.

Ті ж, що зоставались, стояли купою й співали їм у дорогу свої гнівні пісні.

І не бачив Вперед їм у грудях жарин, а Назад посміхавсь.

Але в цей час розчинялися другі двері похмурої скрині. З тих дверей вийшли люди Назада, за ними ж ішли ще одні люди Впереда, що йшли у далеку дорогу. Вони йшли і кричали й собі щось до вікон, махали руками, і руки були їм маленькі, а крик був тонкий, голосний. То йшли жінки — люди Впереда. І попереду всіх йшла одна з їх, висока і рівна. І очі дивились їй твердо, а ноги ступали хистко, бо плутались вони в довгій і сірій одежі.

 
 
вгору