Мирон навіть близько зазирнув в лице непорушного Тараса. Той чудно подивився на його, підвівся й одяг кашкета. Потім раптом нахилився й тихо спитав:
— А душа?
— Що "душа"?
— А душа, своя власна, що скаже? Вона ж є чи нема? Та?
— Та нащо вона вам?
— Ото-то-ж! — з похмурим торжеством уклонився Тарас і мовчки пішов до дверей.
— Та почекайте ви, чудачина? — підвівся за ним Мирон. — Ви мені скажіть, що ви думаєте. Так же неможна. Треба щось робити.
Тарас зупинився біля порогу. Лице невиразно біліло на тлі темного прямокутника дверей. Помовчав.
— Я подумаю… — тихо, вдумчиво промовив. — Думку до чуття … Хм!… Все це треба… Так… Дуже, як би сказати… Тоді, все вирішиться… І Кисельський…
— Ви зараз куди йдете? — з деяким вже непокоєм придивляючись до його, перебив Мирон. — Може, провести вас?
Тарас підняв голову.
— Ви гадаєте, що я вже божеволію? — раптом голосно, різко засміявся. — Ха-ха-ха! Ну а що як я весь час дурника строїв, щоб вивірити вас? Га? І балачка про хворобу й… все? Що як я навигадував все про свої стани? А ви, вже так і повірили, що зробилися моїм другом? Умаслили, мовляв, мене? Ха-ха-ха! Помиляєтесь!
— Тим краще, — сказав Мирон, підходючи ближче та вдивляючись.
— Ну, то до побачення, як так! — крикнув насмішкувато й злісно Тарас, і швидко вийшов.
Мирон помалу підійшов до вікна. Кутки очей та уст ледве помітно сумно-насмішкувато посміхались.
На вулиці засвічувались лихтарі.
VIII
Другого дня Тарас і Дара знову прийшли до Мирона, але були у його не довго. Тарас узяв адресу анархиста та записку до його, а Дара повернула книжку. Нічого про неї, не сказала й зараз же попрощались. І тільки вже на порозі обернулася до Мирона й сухо, навіть вороже кинула:
— Адреси сестри вашої мені не треба. Чуєте?
— Добре… — байдуже відповів Мирон, який прийняв їх якось втомлено, неуважно. Дара скоса зірко оглянула його. Він, не чекаючи їхнього відходу, знову сів за чертежі.
Після цього Тарас зник на кільки день. Ніхто не знав, де він. До речі, Кисельські не дуже то й турбувалися про його, — у їх були свої турботи. Турботи ці неначе грубим шаром вкрили всі згуки в помешканню. Не співали, не грали, балакали тихо, неначе боялися когось збудити.
Віра цілими днями лежала, дивлячись у стелю горячими, напруженими очима. Ввечері ж ішла десь з Петром і верталася пізно. Петро, прощаючись з нею, чудно посміхався, Віра ж не дивилась на його, з мукою хмурила брови, і нервові струйки погрозливо збігали до уст, кривлячи їх. На другий день вона здавалась розбитою, в очах стояла туга, але ввечері знову, находило на Віру чудне, задиракувато-злісне підняття й вона чекала на Петра. Петро зьявлявся, і вони йшли. Катерині Андріввні казали, що йдуть в партійних справах. Дійсно, вдень часто прибігав до Віри Костя й радився з нею з приводу страйку. Иноді й Віра виходила з ним.
Катерина Андрієвна була незадоволена Вірою, але не чіплялась до неї з розпитуваннями та звичайними балачками. Иноді тільки неначе мимохід заважала, що коли Віра тепер сяде в тюрму, то це буде для неї смертним присудом. Віра мовчки та зневажливо стуляла губи. Більше нічого не казала Катерина Андрієвна, але вечорами дуже довго розмовляла з Семеном Васильовичем. Той, як звичайно, насмішкувато — тонко посміхався й скоро їхав у клюб. Здавалося, він знав щось важне й тільки до часу ховав його. Але Катерина Андрієвна вже звикла до цієї посмішки, і вона дратувала її. І після балачок з ним ставала ще безладніщою, неуважною. Скрізь по кутках канап та фотелів валялися, розкидані її хустки, початі книги, які вона з роздратованням шукала; голова частіще була обвязана хусткою в оцті, і вона майже що дня їздила до лікаря по жіночим хворобам.
Дара та Сергій з своїх кімнат майже не виходили. Коли хто-небудь заходив до них, їх завжди заставали за книгою. Проте, коли виходили, Дара одкладала книгу і, склавши руки на грудях, ходила по хаті, грізно нахмуривши брови. Инодi раптом рішуче та швидко йшла до Сергія. Сергій зустрічав її ласкавою, посмішкою, ні про що не питав і говорив про саме звичайне та неважне. Але й в цілому домі ніхто ніяких "питаннь" не підіймав, неначе всі мовчки вмовились про це. Дара сідала на канапу, кликала Сергія, клала голову його собі на груди й тихо гладила волосся. Але майже кожного разу замислювалась і иноді навіть до того, що не помічала, як Сергій визволяв голову, з сумною посмішкою підводився й сідав за стіл.
Через те несподівана поява Тараса усіх оживила. Почали турбуючись розпитувать його, докорять йому, панькатись з ним. Але Тарас на всі запитування одповідав щось невиразне, з чого можна було тільки те зрозуміти, що він не хоче давати ніяких поясненнь. Одначе в лиці йому зьявилося щось нове, якась усмішка, якийсь скептично-спостерегаючий погляд. Говорив мало, але вже не від ніяковости, а з якоїсь иншої причини. Иноді раптом витягав записну книжку й швидко щось туди вписував. Одного разу, коли Дара з Вірою несподівано гаряче засперечалися про страйк, Тарас, усміхаючись, щось записав. Дара потім причепилась до його, витягла книжку й прочитала: "Віра: Ми мусимо показати, що ми не придушені." "Собі про саму себе хоче довести. Для чого?" Дара мовчки усміхнулась і повернула книжку.