І Тарас розгублено, з початком холодного жаху подивився на Мирона. Той серйозно й похмурившись вдивлявся в його. Потім узяв за руку й, міцно потискуючи її, строго забалакав:
— От що, Тарасе: про душу й про тіло ви поки що відкладіть на бік…
— Як?! — стурбовано стрепенувся Тарас. — Чому? Це ж — найголовніще… Це ж коли…
— Слухайте, що я вам кажу. Про душу залиште. Це вас тепер не повинно турбувать. Нема ніякої ні душі ні тіла. Все це дурниці.
— Як?! Позвольте…
— Дурниці, любий, зайві та непотрібні. Яке вам діло, чи душа відчуває страждання та радість, чи тіло? Ви страждаєте, це — важно, а решта тільки назви більш чи менш вдалі. Плюньте на їх. Покиньте…
— Як назви?
— Ну, так. Люди для зручности поділили те що в суті є неділиме та й забули за це. І бьються за те, що краще, духовне чи тілесне. Все є добре, що дає радість, і все є зле, що дає страждання. Душа в тілі, тіло в душі. Коли живіт болить, — це так само неприємно душі, як і скорбота за кінець світу. Коли ж ця скорбота щира, то й живіт від цього страждає. Почуття, почуття життя є важно… Ну, про це ми колись поговоримо, а зараз слухайте мене уважно. Слухайте, я до вас говорю.
Мирон міцно потиснув його руку.
— Ви про це поки що цілком покиньте думати. Чуєте? Вам спочатку треба полічитись. У вас порушено правільний хід цього самого вашого тіла. Розумієте?
— Ви мене хочете загіпнотизувати… — хитро й слабо скривив Тарас в посмішку свої запалі уста. — Нащо ви тиснете мою руку?
— Ну, то що? — ще строгіще вимовив Мирон — Ну, гіпнотизую, то що? Все життя людей — взаємний гіпноз. Не бійтеся, з шатена не зроблю вас білявим Можна загіпнотизувати до того, до чого є хоч найменьший нахил. Я ж, може, хочу загіпнотизувати вас до того (як що вам так хочеться називати), що є властиве кожній людині, — до почування життя.
— Не всім…
— Неправда. Кому не властиво, той помірає. Дайте кажу, спокій своїй душі, турбуйтесь зараз про те, щоб полагодити те, що зіпсовано у вас. Зіпсовані нерви, голoвний орган почуття. Полагодить можете. Залиште ріжним дегенератам, безнадійним виродкам займатись душами та містіцазмами. Вам сором, вам робить треба, вас сестра є. Хай займаються скиглінням та дешевою метафізикою всякі ледацюги та ті, що вмірають від ледацтва та негідности. Це їх заспокоює та прикрашує у власних очах. Це для їх засоб боротьби за істнування. Ви ж хворі не з роду, але захворіли. Ви ж не завжди таким були. Мені Оля казала, що ви були здоровий, веселий та тільки трохи мрійник?
— Так, я був колись здоровий… і мрійник…
— От бачите. Хворі ж усього рік або два?
— Два роки… В тюрмі…
— Oт бачите. Через що ви захворіли, не знаєте?
— Тюрма й… все таке…
— Ну, в тюрмі не ви самі сиділи… Багацько сидять і не на всіх так впливає. Скажіть, ви онанізном не займались?
Тарас раптом забігав очима й болюче, густо почервонів, так, що навіть в півтьмі видко було, як потемніло його обличчя. Мирон твердо й з якоюсь цікавостю слідкував за ним.
— Ніяковіти нема чого. Душу нищити беретесь, а червонієте, як високоморальний лицемір. В цьому нема нічого такого страшного. Ну кажіть просто, не бійтесь.
Я питаю тому, що по собі знаю, як це впливає на нервову систему. Я також в період своєї моральности в це ховався від гріху… Чого дивитесь? Ах, ви!… Тіло вихваляє, а сам його боїться… Ну, чого ж ви? Кажу ж вам, що мені просто цікаво, я ж також знайомий з цією ватою в вухах, подушками на голові, болями в спині,
грудях… Болить спина у вас?
— Так… Ні… Себ-то…
— Ну, от, ви боїтесь тепер казати, чи болить, чи ні, щоб по цьому не узнав… Та не соромтесь так, кажу. Що тут такого? Коли б на туберкульоз були хворі,не червоніли б так? А ще кажете, що ми неморальні, забагато надаємо значіння половому життю. А вам тільки скажи що небудь, так неначе святая святих зачепив. Ну, кажіть просто, без корчів. Так?
Тарас неначе ковтнув щось.
— Так… — нарешті тихо, з мукою сорому видушив він з себе.
— Ну, звичайно… — спокійно сказав Мирон. — Тільки не мучте себе так. Страждають від того, що моральність нарушують, але від того, що організм руйнують, не страждають! "Тіло"… Знаю навіть таких, що збожеволіли від сорому та докорів совісти. Ну, годі. От краще подивіться на мене, я колись був такий же, як ви, але тепер, як бачите, здоров, та живу без ненависти до життя. Швидче навпаки. Те саме й ви можете зробити. Тільки перш за все лікуватись треба. Фізично. Розумієте?
— Так.
— От. Але онанізм необхідно залишить. Необхідно. От тут прийдеться вам перемогти вашу мораль. Прийдеться до женщини йти. Не мати зовсім полових зносин ви тепер вже ні за що не зможете. Ні за що. Коли навіть і не буде дійсної потреби, вам все здаватиметься, що страшенно треба, що вас душить, гнітить і т. п. Розумієте? Я це знаю. І знову візьметесь за старе. А раз нервова система порушена в певному напрямку, то найменьший товчок в цьому ж самому напрямі може зруйнувати все, що зроблено лікуванням. Ніяк не можна! Треба йти до женщини. Розумієте? Не корчачись від мук сорому, не з нахабством від свідомости, що робиш злочин, але просто та свідомо, як до лікаря. Найкраще женитись. Але це за два тижні не робиться. Для вас же кожен день дорогий. От і завдання. Звичайно, берегтися від хвороб. Перечитайте книжки, як забезпечити себе. Та ви не крутіться, а слухайте. Иншого виходу для вас нема: або гнити, дім божевільних, смерть — або женщина. Хочете — вірьте, хочете — ні. Це головне. Зможете без женщини? Тим краще. Але навряд. Потім у санаторію, пожити спокійно, і зробитесь тим самим живим мрійником, що раніще, хотітимете спати, робити, не будете помічать собачок і любитимете людей. Розумієте? Трагедій нема чого утворювать. Не треба брати прикладу з ціх розчарованих душ з "благородних", всі ці анархістичні містіки, нитіки, вся ця захмарна публіка в більшости випадків — хворі на вашу ж хворобу. Розібьє нервову сістему і, звичайно, цілий світ йому — сама тюрма. Хто сам широкий, той і в мишиній норці уміститься. От. Лікуватись треба вам. Вилічитесь, будете робити й Олю не допустите до дурниць…