— Ну, так.

— Добре. Ну, так з цього погляду хто цінніщий: перший ліпший робітник з фабрики чи Никодим? В смислі духовних якостей, які ви ставите вище над матеріальні? Хто, Ось? Як ти думаєш? Ти повинен краще знати.

Ось дивився на мене тяжкими понурими очима. Він чогось чекав від мене, якоїсь непристойности. Я це помітив, і мене взяла ще більша веселість.

— Тут, розуміється, має бути якийсь софізм, — сказав Панаєв, встаючи й помалу підходячи до нас, видимо зацікавлений. — Але який саме, я ще не схоплюю.

— Софізм не в моїх словах, а в чомусь инчому, — одповів я, не дивлячись на Панаєва.

Ріна, як над загадкою похмуривши брови, стояла й думала.

— Та ви не думайте! — засміявся я до неї. — Говоріть, як ви переконані.

— Це трудно сказать, як я переконана! — аж злегка розсердилась вона. — Я особисто не знаю цього Никодима. Я знаю його як представника кляси. І борюсь проти його як такого, а не як якоїсь особи.

— А-а? А заповідь? А найширша гуманність? Чекайте, Ось знає Никодима особисто. Осипе, хто цінніще?

Я ждав, що він викрикне: "Никодим гірше всякої пакости, а ти ще гірший за Никодима".

Але він рівно й хмуро сказав:

— Никодим…

Я знаю, що він згодився сказати для того, щоб побачити, що з цього я зроблю.

Я приняв немов серйозно його відповідь.

— А коли так, то заповідь гуманности каже мені, щоб я помагав тому, хто більше нещасний і обижений. Я хочу бути послідовним і самим вірним слугою сеї заповіді. А тому, признаючи й сам, що Никодим є найбільш обиженою стороною, не хочу робить йому ще більш зла й прикрости. І на забастовку нічого не дам.

— А-а? О-он як? — перехиляючись і уклоняючись мені всім тілом, розчаровано сказала Ріна. — Ну, це не цікаво.

— Так, неудачний софізм… — також з деяким розчарованням і навіть жалем до мене сказав Панаєв. А Ось одвернувся й щось сказав Крученому.

— Позвольте! — проговорив я трохи голосніще, ніж треба. — Чому ж софізм? В чому?

— Та в тому, що Никодим виходить нещасним, а робітники щасливими… — посміхнулась Ріна.

— З погляду заповіді, догмата гуманности, з погляду вищости душі над тілом — так! Нещасливий! І йому треба більше помагать, жаліть.

— Тоді, виходить, треба жаліть і любить всякого мерзотника й подлого чоловіка більше, ніж хорошого?

— Іменно! — аж схопився я на ноги (мене, значить, дуже-таки укололо їхнє "розчарованнє"). — Іменно, мерзотників, подлих, злих, еґоїстів треба жаліть, їм треба давать, їм, убогим, бідним, а не хорошим, добрим, багатим. Бо з погляду заповіді справедливости, вічної, вселюдської, тільки це справедливо.

Чого я так спалахнув, не знаю. Думаю, що голод в великій мірі спричинився до того. Не даючи нікому нічого сказати, я закричав далі:

— Та й як, справді, може бути щасливим якийсь Никодим? Як? Як, взагалі, всякі лайдаки, мерзотники, експлуататори можуть бути щасливими? Яке може бути щастя для орґанізма, який губить свої сили, який не розвивається, а вироджується! Як? Не вірю! Як може бути щасливим чоловік, заплутаний сітками всяких приписів, заповідей, умовностей? Та це найбільше нещаслива частина нашого громадянства, ця паршива буржуазія! Це виродки, хилі, нікчемні, ні до чого не здатні. Якого чорта вони щасливі? Никодим? Він щасливіще робітника? Ніколи! Ніколи! Чоловік, який усіх ненавидить, усім недовіряє, весь кипить і вариться, аж клекотить у піні своєї ненависти, чоловік, який в кождому бачить ворога, який всюду робить зло, — цей може бути щасливим? Ні, вибачайте, такого щастя я нікому не побажаю, навіть самому Никодимові. Ні, коли ви признаєте заповідь справедливости, коли служите цьому божкові, коли "душа" ваша стоїть вище тіла, то будьте ж вірними, нелукавими служителями цих божків!

Я почував сам, що розпалився ні з того ні з сього, що цим ставлю себе в смішне становище (я ж мушу нічого не почувати! А про "пробоїну" їм невідомо). Але спинити себе не міг. В цьому нічого, правда, дивного нема — від чоловіка, який за три-чотирі доби два рази їв, вимагать не можна володіння собою.

Хтось щось сказав, але я в гарячці добре не розчув. Я бачив тільки, як Ріна засміялась. Цього було досить.

— Ви смієтесь? А позвольте вам росказати один випадок з цього приводу. Випадок з одним моїм товаришом.

(Смілости сказати, що це було зо мною, у мене все ж таки не вистарчило!)

— Цей товариш… було це років сім-вісім тому назад. Знаєте, в часи, коли була переоцінка цінностей. Я не знаю, чи через переоцінку це з ним трапилось, чи чого инчого. Чужу душу трудно пізнати, та й свою не легко. Ну, от. Це був молодий хлопець, молодий, не хворий, ну, й з нахилами чесними. Може, навіть занадто… чесними. А втім, це й молодостю можна пояснити. Знаєте, бувають иноді такі молоді хлопці, які конче хотять мати всю правду в руках. І не трошки, а всю як є, до кінця. Це зрозуміло: сил багато, хочеться на всю розмахнутись, побороти перепони життя, а для цього спочатку треба добре упертись ногами, грунт мати. Ну, от такого грунту шукав і той мій товариш, щоб, значить, твердо упертись. Так я собі тепер обьясняю. Може, й через инче щось. Клим, у тебе є папіроса? Дай, будь ласка… Ну, от. А головне… Ну, може, не головне, але того товариша мого займало в той час як раз питання справедливости…