Клим подав мені цигарку, й я хапаючись закурив. Чого я хапався, чорт мене зна, — всі сиділи тихо й ніхто не збірався мене перебивати. Навіть не тихо, а немов трошки злякано, сконфужено. Мені, мабуть, це кинулось в очі, бо, закуривши, я з смішком сказав:

— Вам, здається, скучно й трошки дивно мене слухати?

— О, ні! Що ви? Просимо. Будь ласка.

— Ну, просите чи ні, а я все одно скажу. Скажу не для того, щоб… Скажу, щоб ви… А зрештою, все одно для чого! Ну, хоч би для того, щоб ви не лицемірили перед своїми божками. Може, навіть несвідомо лицемірили. А щоб служили їм так, як той мій товариш. Він то вже не хотів лицемірить, от в цьому й була вся біда. Він хотів бути справедливим не так собі, трошки, як принято, а як слід, весь, у кожному своєму помислові, вчинкові, скрізь і завжди. І знаєте, до чого він дійшов? Я вже не кажу про те, що він майже не їв, — бо несправедливо ж їсти добре, коли знаєте, що другі пухнуть з голоду. Це ще нічого, всі революціонери так жили й думали. Він почав мучитись тим, що розумніще за других, що здоровьям дужчий, що моральніщий, що більше знав. Він так, памьятаю, казав: "Несправедливо, що один має великі матеріальні маєтки, а другий нічого не має. А хіба справедливо мати духовні маєтки в той час, коли инчі не мають?"

Памьятаю, років через кільки в Россії підняли солоденькі критики страшенний ґвалт, коли Андреєв написав оповідання "Тьма". Ви, розуміється, знаєте це оповідання. І, напевно, так само ґвалтували. Памьятаєте, там герой каже: "Стидно бить хорошим. Потушім свої фонарики". Солоденькі демократи, які оперують словами, тільки словами "правда", "добро" і таке инче, зараз підняли зойк: "Ай, Андреєв кличе до тьми! Ай, Андреєв кличе до звірячих інстінктів, до низького, злого. Він добро і правду принижує". Пустопорожній зойк! Пустопорожній, бо ті солодкуни ніколи не вдумувались в ті слова "правда", "добро", "справедливість", вони шаблон тільки знають, а живуть … Е, к чорту цих телят. Ніякої тьми Андреєв не проповідував, от що! А була тут тільки ця сама справедливість, справедливість вся, до кінця, у всьому. Розумієте, у всьому і скрізь. Бо коли справді я вважаю несправедливим мати матеріальні богацтва, то з якої речі справедливо мати духовні? Ті духовні, які якраз найцінніщі, які, власне, й роблять чоловіка щасливим? Що ж за комедія, що за обман, за одвожування уваги вбік, на неважне? "Стидно бить хорошим, коли хочеш бути справедливим! По заповіді — справедливим!" Коли вийшло це оповідання, я згадав про свого товариша. І це, я вам кажу, просто нещасний, воістину нещасний хлопець був. Серйозно говорю: йому було стидно, що в його нема сіфіліса, туберкульоза, що він уміє читать, що розуміє музику. Він кроку ступить не міг, щоб не подумати: "Я от хожу, а другі й ходить не можуть". Але, з другого боку, він тут же собі казав: "За те ті мають щось инче, чого в мене нема". Але знов: що саме вони мають? І чи мають настільки, щоб урівноважитись ним? Щоб заспокоїти його справедливість? І як це перевірити? Як знати, коли треба почувати себе справедливим і коли ні?

Справжнє божевілля, я вам кажу! І що, справді, такому чоловікові лишалося? Що? Розуміється, погасить свій фонарик, спуститись якомога нижче, щоб не почувать себе ні в чому вищим над ким-небудь. І те саме мусять зробити оті крикуни про справедливість, правду, що ґвалтували на Андреєва. Те саме мусите ви зробити! Справедливість так справедливість! І замітьте: чим такий хлопець щиріщий, чим жагучіще він хоче служить своїм божкам, тим більше він мусить знищитись, тим більше вони його спутають, знесилять, зроблять його нікчемним! Тим солодким крикунам, які не дуже-то справді боліють тими правдами, які, може, ніколи й не думали про те, як треба чесно жить, тим легко кричати. А тому, хто дійсно хоче тої правди, тому не так легко найти її. Скільки тепер єсть таких, що плюнули на всіх цих божків, лягли в болото, погасили свої фонарики й знать нічого не хотять. Нема, мовляв, нічого, все дурниця й чорт усе забери.

Не знаю, яке вражіння на них зробили мої слова. Та й не для вражіннь я говорив їм. Тоді, може, так і думав, але тепер знаю, що через підлоту свою, для неї говорив! Мені хотілось оправдатись перед ними! От чого мені хотілось. Я всіма силами своєї брехливої душі бажав показати їм, от, мовляв, який я, от через що я не даю на страйк. А ще тут же виявити їм, що вони не мають права бойкотувати мене.

Що вони не повірили про "товариша", то це, здається, не підлягає сумніву. Видно хоч би з того, як Ріна задала мені оце питання:

— А ви ж самі як думаєте?

Серйозно задала, не сміючись, не для того, щоб піймать мене. Пожаліла!

Але я їй же й одповів:

— Що я думаю, це для вас ніякої ціни не має. Я — що?.. Нуль. Ні, що ви думаєте, ви, справедливі, моральні, оборонці божків правди й добра. Що ви можете сказати, як прийде до вас от такий юнак і скаже: "Я хочу жить чесно, я хочу мати твердий, певний, самий певний грунт під ногами. Я хочу не сумніватись, дать своїм силам простір". Ви все знаєте, ви других судите й караєте, ви гордо не подаєте руки всяким зрадникам і падлюкам, що ви скажете такому? Будь чесним? Будь справедливим? Будь якомога справедливим? Так? Але ви бачили, що з цього може вийти, коли юнак повірить вам і буде старатись якомога чесніще виконувать ці заповіді? Та ви бачите, що безсердечніще, жорстокіще, глупіще не можна знайти від чоловіка, який захоче бути до кінця, до останнього кінця послідовним і вірним вашим божкам?!