Крім того, я мушу Саламандрі віддати двадцять копійок. Вона мовчить. Учора нічого не сказала. Сьогодня вранці вже не питала, чи треба мені самувар! І хоч я нікуди ні до яких "знайомих" чай пити не ходив і з хати не виходив, вона про самувар мовчала.

Але не можу, не маю сил! Збірався, рішуче збірався сьогодня сказати: "Пане Микульський! Прошу мені дати десять рублів". Без поясненнь, без вибаченнь, просто, спокійно, як цілком нормальну річ сказати. Але… ганебно мовчав. Ганебно хотів навіть, щоб його в цей час дома не було. Ні, був. Навіть, наче навмисне, прийшов у кімнату, де ми занімались з Славком, сидів довго, ніби чекаючи, коли ж я скажу.

І серця не було й нема у мене проти його. Він так тихо й сумно сидів, так несміло й трівожно поглядав на свого сина, що я ніби винуватим почув себе перед ним. Щось тяжке у його є, такий вигляд він має. Хто знає, може, в його й справді не було грошей, як я прохав. Може, його щось своє мучило й боліло, а я з своїм ліз.

І Славко якось чудно подивляється на свого батька. Бідне хлопча! У його вже сердечна хвороба. Йому не можна бігати, хвилюватись, кричати, радіти, плакати — инакше буде сердечний припадок. Личко його бліде, з блакітними тоненькими ниточками жил під шкурою. І дуже червоні губи. Він так обережно сідає на стілець. Спочатку сяде боком на кінчик, а потім весь підсувається. Складе худі бліді руки на книжку й кротко дивиться на мене: що будем робить. А мені мимоволі лізуть в голову порівнання: цьому шкодить їсти, бігати, рухатись. А тим "Наха — Ваха, Зінь — Тінь, Ойда — Лусь" шкодить не їсти, не бігать, не рухатись.

Я, здається, впадаю в соціальний сентіменталізм? Коли я ще пару днів поголодую, я, напевне, так розчулюсь, що форменно буду плакать від всякої дурниці. Я це передчуваю.

Як сказала Олеся? "У вас очі блищать, як у п’яного. Ви часто робите вражіння напідпитку". Щось таке вона сказала.

— Так, я таки иноді випиваю, — одповів я.

І знов моя підлота: мені тепло дивитись на цю дівчину. Мені приємно, що вона така гнучка й ходить, одкидаючи верхню частину тіла назад, немов весь час старається не горбитись. Иноді вона неначе зневажливо й гордо приплющує очі й підводить голову. Але в той же час легенько всім лицем, навіть кротким чолом своїм, червоніє. І зараз же після цього — несподіваний перехід до доброї, уважливої посмішки.

Я знаю, не це мене теплить. Що мені якась там Олеся? Теплить мене моя слабість, моя пробоїна.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

І знов лицарство.

Виходячи з дому й проходячи подвір’ям, я побачив таку сцену. Коло воріт стояла маленька дівчинка год чотирьох-п’яти, у червоному пальтичку, в біленьких гамашах і якомусь капорці. На улиці у рямцях фіртки виднілись одрізки постатей: салдата й якоїсь жінки (як потім виявилося, няньки червоненької дівчинки). Перед дитиною навприсядки сиділа Саламандра й щось чи говорила дівчинці, чи давала. Мені було видно все личко останньої, воно злегенька й трошки соромливо, але вдоволено всміхалось. Надзвичайно гарненьке й миле личко, я рідко стрічав таке!

Раптом з ґанку будинку швидко вибігла якась пані, на бігу накидаючи на себе велику хустку, і закричала:

— Лукерія! Лукерія!

Дівчинка глянула на пані, радісно підняла угору ручку з чимсь і весело, дзвінко закричала:

— Мама! Дивись! А що я маю!

— З-за воріт швидко вбігла в двір Лукерія, нянька.

— Ти ж як це дивишся за дитиною? — закричала пані ще здалеку, й мені було видно, що в неї дуже жовте лице й чорні пукаті очі. — Чого ти позволяєш, щоб всякі підходили до Мусі? Тобі чого треба? — повернулась вона до Саламандри, яка встала й одступила від дитини. — Як ти смієш зачіпать дітей? Лукерія, зараз же додому! Я тобі сьогодня ж рощот. Мені таких не треба, ти не салдатів глядіть нанята, а дитину, її на смерть перелякать можуть. Що це в тебе? Що? — підбігаючи вже до Мусі, строго й трівожно нахилилась вона до ручки дитини, в якій було щось синеньке.

— Це цукерок… Мені та тьотя дала, — з несмілою посмішкою сказало дитинча.

— Кинь! Кинь зараз же! — вихоплюючи з рук дівчинки цукерку й з годливостю кидаючи вбік, закричала пані. — А ти, — раптом звернулась вона до Саламандри, — не смій мені наближатись до дитини! Пішла геть! Страховище! З дитиною припадок міг статися. Це страх що таке. Я управляющому буду жалітись. Не можна дитину випустить на двір, щоб якісь каліки не обступили її. Муся, додому!

В цей час підбіг звідкись дворник з лопатою в руках. Пані зараз же почала йому з криком образи й гніву жалітись.

Саламандра стояла, гордовито-жалько випнувши груди й злими очима поглядаючи на пані. Муся з непорозумінням і опасливо зиркала на "тьотю".

І от тут я знов не витримав. Звернувшись до пані, я сказав:

— Ця жінка, здається, нічого злого дитині не зробила. Ви даремно так хвилюєтесь, добродійко.

Вона озирнула мене таким здивованим, холодним і зневажливим поглядом, що я проти волі засміявся. А дворник строго сказав мені: