Клим-Клим несподівано почервонів і, чогось розсердившись, уже без іронії сказав:

— Ну, знаєш, це занадто сильно сказано. Що таке зрада? Зражують своїм, а тут просто кожний займає своє природне місце. Сортіровка, одним словом. В революцію кожний себе соціалістом називав. Всі тоді збились в купу, а тепер всяке свій бік займає. От і все…

Вадим знов почув у його голосі насмішку й виляння, неначе Піддубному ніяково було дивитись гостеві в очі. Недбало похитуючи ногою, Вадим помалу сказав:

— Та-ак, це дуже цікаве з’явище. Чисто европейське. Га?

Піддубний теж зробив недбале лице і серйозним, "науковим" тоном одповів:

— Атож. Так би сказати, клясова діференціація, більш виразне… е… загострення клясових протиріч. Залежність інтеліґенції від буржуазії, розвиток промисловости і… тому подібне.

Вадим насмішкувато посміхався і дивився просто в очі Піддубному. Але той ніби не помічав цеї посмішки. Навпаки, що отвертіше й з викликом подивлявся на його Вадим, то він ставав серйознішим, сухіщим.

— Значить, тепер стоїть крик "по свій"!? — ще раз спитав Вадим, закурюючи і так само похитуючи ногою. — А через що це… конкретно трапляється? Як ти сказав, розуміється, економічні причини і… "тому подібне", як ти сказав, але в кождому окремому випадкові? Га?

Клим-Клим якось рішуче скинув на його очима, в яких блиснуло щось, але й теж насмішкувате, й сказав:

— Конкретно? Конкретних причин, братіку, багато буває. Якому-небудь стороннєму глядачеві вони, може, здаються й неважними, а тому, з ким це трапляється, дуже важними. Так я, принаймні, стараюсь об’яснити собі. Можеш хоч мене взяти за приклад…

Вадим переклав ногу на ногу і подивився на стелю з застиглою настороженою посмішкою, — Піддубний старається бути делікатним, себе в приклад пропонує.

— …От у мене жінка, діти. Чекай, я не хочу сказать, що це одна причина. Я тобі тільки як приклад…

— Я розумію, розумію! — поспішно сказав Вадим. — Далі!

— Дуже буду радий, як зрозумієш. Тільки в твоєму стані це все ж таки не так легко…

— О, я постараюсь!

— Добре, постарайся. Звичайно, я й сам розумію, що ці слова "жінка", діти — пошлі, заялозені, їх завжди всі говорять, коли хотять пакість зробити, але по суті, любчику, це не пошлість, а драма. Так, так, драма з безлічу одмін і одслон! Ти думаєш, легко інтеліґентові буть соціялістом? Коли, знов кажу, по-справжньому, по-совісті? Вадим зиркнув на Піддубного й нічого не сказав.

— А, то ж то бо й є! Робітнику в сто… та що, в тисячу раз легче бути ним. Це його природний, нормальнй стан. Вже тим одним, що він — робітник, що входить в певні стосунки з капіталістом, уже тим він веде боротьбу. Свідомий він чи несвідомий, він все одно так чи инакше служить своїй справі. А наш брат-інтеліґент, ти, я, другий, десятий, коли ми не нелегали, ми хоч-не-хоч мусимо йти на службу до цеї самої буржуазії.

Вадим знов і пильніще зиркнув на Піддубного. Але посміхатись не переставав, застигло й чекаюче.

—… Так, так, братіку! От ти посміхався, коли я говорив про сім’ю… Ні, ти почекай, я бачив. Я знаю, що ти повинен був думать і, може, думаєш оце: "Бач, мовляв, колись, як проклямації друкували, так як вірив. А тепер, як зробився адвокатом, так все к чорту й послав!" Почекай! Ну, не думав, так будеш думати. А я вам, панове, скажу, що ви дуже легко дістаєте своє звання соціялістів. Так, так! Який-небудь франт еміґрував колись за кордон, приїхати йому небезпечно, от він і шпурляє в нас звідти громами. "Ах, ви, мовляв, такі-сякі! Як ви могли зрадить святе діло?! Га? Ми, мовляв, он які преподобні та правовірні". Так, голуб’ята, а коли б ви були тутечки, то хутенько б і самі поробились би такими самими, як ми! Ти от смієшся, а чекай-но, що заспіваєш, як поживеш тут, та ще, не дай Боже, універсітет скінчиш, на службу підеш і взагалі — "кушать" захочеш. Ото преподобність як язиком злиже. Бачили ми таких!

Вадим декільки раз хотів зупинити Клима, але той не вважав. Видно було, що тут був його болючий пункт і йому треба наговоритись. Вадим сидів, уже не перебиваючи, але переставши насторожено й насмішкувато посміхатись. Иноді він навіть ніби на хвилину задумувався і зараз же приходив до себе.

—… Так, добродію, бачили! От під боком у мене є така правовірна, Ріна… Та й ти сам. Ти хто? Чого так згори посміхаєшся? Ти що, власне, пишеш в своїх віршах? Повний, цілковитий індівідуалізм? Яка ж тут клясова солідарність і тому подібне, що ти на словах (а не в події) борониш з піною на губах?.. Або робітники іменно з піною на губах лізуть до інтеліґенції з нотаціями. "Ви, мовляв, зрадили, продали". Та ідіть ви, братіки, під три чорти собі! Зрозуміли? Йому добре не зражувать, бо не може, хоч би й як того хотів. А я що мушу робить, скажіть з ласки вашої, га? Що? Їсти ж і інтеліґентові треба, чи ні? І сім’ю треба. А куди він піде? На фабрику? Та який же він тоді у чорта інтеліґент? Тоді він такий самий робітник і так само почне нотації читать. А, добре говорити. Інтеліґент весь в руках буржуазії. От що! Кому я служу? Чиї закони бороню й стережу як пес? Ось єсть у мене тут критик, оця сама Ріна. Вона служить у конторі, заробляє сорок п’ять рублів у місяць і гадає, що вона пролетарій. Добре. Але ти, голубочко, почекай ще! Я теж колись себе за пролетарія мав, поки сім’ї не мав. Але що то ти загудеш, як заміж вистрибнеш, хоч би й по твоїй теорії? Ти от придивись, навмисне придивись до так званих "зрадників", подумай, через що вони зрадили. Через те, що вони поженились, дітей наплодили. А родинні інстінкти теж, любчики мої, не жарт!