Про УКРЛІТ.ORG

Божки

C. 14
Скачати текст твору: txt (941 КБ) pdf (600 КБ)

Calibri

-A A A+

В двері зачувся стук. Клим-Клим поспішно схопився з місця і крикнув:

— Ввійдіть!

Ввійшла невелика худа жінка з припухлими од сліз очима і червоним кінчиком носа. Лице було жовтяво-сірого кольору, губи бліді, негарні, з виразом зтомлености і огиди. Вадимові не вірилось, що це та рожева, невинна дівчинка з пухким волоссям, яка колись так мило поширювала очі і заразливо сміялась. Не звертаючи уваги на Вадима, що теж підвівся, вона тихо звернулась до Клима:

— Поїзд іде через півтори години. Я прошу тебе помогти мені…

Клим-Клим якось бочком підбіг до неї й, зазираючи в лице, змішано, весело й немов нічого не сталося заговорив:

— Зараз, голубко, зараз… Он, Тотонька, Вадим Стельмашенко… Пам’ятаєш? Та ми ж недавно читали його вірші… Ще вчора, здається, за вечерьою…

Тота байдуже, сухо хитнула головою Вадимові й проговорила:

— Доброго здоров’я…

І зараз же звернулась до Клима:

— Може, ти минут через десять прийдеш?

— Я зараз, голубко, я зараз…

Тота вийшла. Вадим спитав, чи не перешкожає він, навіть устав, але Клим-Клим рішуче потягнув його за рукав і посадив.

— Сиди. Ти нічого не розумієш. Нікуди вона не поїде і нічому ти не заважаєш. А що ти тут, то це дуже добре… Псіхологія, братіку. Я ніби не піду до неї через тебе, а вона ніби не встигне річі скласти. Ну, й мусить остатись до завтра. А завтра ми розпакуєм чемодани — і шабаш… Ха-ха! Прекрасна женщина, а от раз у місяць мусить от таке викинуть… Коли б не Ріна, так хоч вішайся. Ріна — сестра Тоти. Чудесна, надзвичайна дівчина!… Ну, а я, братіку, ще лікарства трошки. Це, знаєш, мій власний винахід, називається 707. Німець Ерліх винайшов 606, а я 707. Знаменито ділає, як кажуть галичане.

Він знов випив, але вже не так хапливо. Взагалі, після приходу жінки він здавався трошки спокійніщим. Чи по її якійсь рисі, помітній тільки йому, він побачив, що справа стоїть не так грізно, чи дійсно візіт Вадима давав йому надію якось улаштувати конфлікт, у всякім разі Клим-Клим дуже не прислухався убік і балакав з Вадимом вже по-инчому — жваво, з цікавими, хитрими искорками в масляних очах, трошечки насмішкувато, але стараючись цим не образити гостя. Сидячи проти Вадима, він увесь час, особливо після якогось жарту на адресу Стельмашця, ніжно й заспокоююче гладив його по коліні й зазирав у очі з хитрою ласкою. Говорив він переважно про минуле. Згадував колишні часи, товаришів, спільних знайомих, причому на дівчатах зупинився з ніжним сумом, хоча б з ними навіть знайомий не був. Оповідав швидко, легко, вживаючи нові, невідомі Вадимові українські вирази, що ввійшли, мабуть, в загальну звичку, так що їх навіть не помічали.

Але зміст його оповідань був сумний. Той застрелився, того розстріляли, тому закатали каторгу, той сам собі її учинив, женившись на фурії (женитись — то біда, біда!). Той просто закинув усе, чому поклонявся, і тепер живе філістером. Аж дивно, як у людини багато нахилу до філістерства. Організація була розгромлена дощенту і от тепер трошки-трошки почина оживати. Та й то…

— Тепер, братіку, я тобі скажу, — рішуче й немов починаючи говорити про головне, заговорив далі Піддубний, — соціялізми постарілись. Це вже скучно й немодно, все одно, як би ти почав носити тепер вузюсенькі штани, котрі колись були в моді. У нас тут, коли хочеш знати, царює тепер національна справа. Це, брат, теж ідейність, і якраз на наші часи. Багато не коштує, в Сибір за неї не зашлють, а все ж таки ніби страдалець за правду, за добро і проґрес. А соціялізму тепер, братіку, дали одкоша. Та й то сказати: дорога штука цей соціялізм! Справжній, розуміється, а не кабінетний. Коли по части кабінетного, то, чого доброго, національний героїзм дорожче обійдеться. Ні, наш, колишній, пам’ятаєш! Цей тепер не по кишені. У, не підступайся! Куди там! От твій покірний слуга. Жінка, троє душ дітей, — куди там у тюрму? Подумать неприлично: запищять так, що хоч падай перед жандармами. Так, так! Ні, Стельмашець, усьому свій час. Та ти й сам, здається, це добре зрозумів, наскільки я бачу з твоїх віршів. Мало того, братіку, тепер всяк "по свій" стає. Знаєш, що це таке "по свій"? Це, брат, як грають у нас хлопці в свинки, та як вийде замішанина, та всі зібються в одну купу, та переплутають місця, то кричать "по свій" — по свій бік, значить, ставай. А між инчим, знаєш, ця гра по-англійському зветься "польо"! Украли у нас сукини сини анґлійці. Їй богу. Чого ти смієшся? Серйозно. У нас, може, літ сто, як у неї грають, ще мій дід знав. А в анґлійців це модна тепер гра. Значить, украли у нас, бідних хохляків. Украли, каналії! Замісць наших кійків з верби поробили чудесні палічки, назвали "польо" та й задаються… Хе-хе-хе.

Вадим хитро посміхався, дивлячись на Клим-Клима. Той весь час ухильчиво сковзав очима, щоб не помітить, що він щось ховає, про щось не хоче говорить. Щось у його голосі є непевне, підозріле, хистке занадто, хапливе.

Вадим ясно засміявся й сказав:

— Так що ж то значить "по свій"? Що тепер пішло зрадництво? Говори, братіку, прямо, нема чого сімволами одкараскуватись. Так?

В. Винниченко. Твори. Том осмий. Київ - Відень, 1919
 
 
вгору