Була в нас у слободі бублечниця, а в неї наймичка — велика, чорнява дівчина, роботяща, а вже непотороча така, як рідко, — то, було, стрінешся із нею, питаєш: "Що робили ви?" — "Воду носили, бублики пекли", — одкаже вона спокійно. «А завтра що робитимете?» — «Води принесемо, бублики спечемо». — «А позавтрому?» — «Будемо воду носити, будемо бублики пекти».

Вмер в їх хазяїн — дівчина трохи заклопоталася, поки його поховали.

— А що в вас?

— В нас хазяїн вмер, і поховали.

— А тепер як?

— Воду носимо, бублики печемо.

Дівчина було говорить спокійно, стоїть свіжа — а тут б слухати ніяково: дивуєшся, як це вона живе довольна такеньки, що бублики пече… Бувають такі в бога!

Нам день минав, день розсвітався, весна йшла гріючи; наближувалася зима з морозами — усе здавалося якось нудно, якось докучливо… Були в нас давні радощі; були в нас старі сумування — до їх тепер душа не озивалася, не стрепехалося серце. Коли б!.. То б не так, зовсім не так було! Тоді, як серце та душа живі, то вийдеш, забачиш дерево, що вже роки стоїть знакоме, а тут вітаєшся: яке дерево! Зеленися, дерево, розвивайся! Отеє як шелестить! Глянеш на поля, на луги — які поля, які луги! Аж сміється щось в тобі…

А вже як життя лічиш своє понеділком та неділею, то все тобі байдуже: що нове, то заклопоче тільки спершу, а що старе, то вже таке старе буде, таке знайоме та безв’їішне!

Такеньки ми жили. Коло нас одні люди вмирали, нарождались другі… Часом звали нас на весілля — ми ходили на весілля… Найчастіш я ходила до Марусі.

Марусі не так жилося, як нам. Пила вона хоч од гіркої, та од живої води… їй сонечко не так світило, як нам; їй і пташки іначій щебетали…

XXI

Чи великий, чи малий час збіг — мати занедужала. Сказав би, рада вона своїй недузі була:

— Отсе й мені вмирати, — каже, — отсе і моя година! Біжи, Химо, до священика, проси — нехай пише зараз до Катрі, щоб приїхала поховати матір. Біжи, любко, не барися!

Знов написав лист священик, знов туди гроші послали.

— Отсе, не їде Катря! —мутиться мати. — Хто ж мене оплаче! Мабуть, не пускають її там; коли б я видужала, то б я вже сама до неї поїхала одвідати, побачити… Чи побачу її вже коли? Коли б я одужала, то б я її одшукала, де вона… Чи я вже її не побачу?

Од Катрі такий самий лист одібрали, що: «молитимуся за материну душу, а гроші на поминання віддала — будуть поминать, гріхи будуть одпрошувати».

— О, дитино мила! Не побачу вже я тебе! — промовила мати і заплакала. — Поховай мене, Химо, — говорить мені. — Поховай мене гарненько. Тобі буде нехай наша хата, се тобі нехай буде. Пом’яни мене, голубко. Сядь до мене ближче, любко! Близенько сядь! — усе прохала мене.

Перед смертю говорила:

— Може, коли побачиш Катрю мою, може, буде нездужати, боліти, — послужи їй, серце, не покинь!

Усе богу молилась, все молилася — до останньої години. Тихо і сумно вмерла.

Як її поховали, то знов Катрі знати давали, що мати вже вмерла, що зосталися їй лани, степи і гроші. Тоді одписала Катря, що буде сама, приїде сама опоряджати, що їй у спадку дісталося. Ми стали її дожидати.

Діждали.

Як бачу той віз, критий, палубчастий, що притягає до нашого двору. Було се ранком, — ранок славний, ясний, пахучий:уночі дощ перепав.

Я вибігла за ворота.

— Катренько, де ти?

Ніхто не обізвався мені. Вилазила перше з воза ополиста, рум’яна черниця і хрестила мене. За нею Катря.

Катря теж мене перехрестила — ледве на мене глянула вона — і за черницею у хату увійшла. Я за ними вступила. Чи ж вона мене не пам’ятає — забула? Серце, що було стрепенулося, то притиснуло його тяжко…

— Ох, як же втомилися ми, — почала рум’яна черниця, скидаючи з себе чорні свої ряси одну по другій. — Вже їхали ми, їхали, та й годі сказали.

Глас в неї був такий, що для глухих добрий. Катря стояла у стола, розбираючи чотки у руках. Була ще вона з себе дуже хороша, хоч як змарніла, і очі впали, і сама, як нитка, біленька стала. Вона якось захолоділа… На дух-мару вона походила з своїм нездвиженим обличчям, із своїм поглядом безпричасним… А ще в тій довгій рясі чорній, у тій чорній покривальниці!..

Хоч би вона що в мене спитала! Хоч би до мене слово промовила!

Черниця знов говорить:

— Втомилися як, боже милий! Ледве дихаємо! — А там додає: — Вже сонечко підбилося на снідання…

Глянула на Катрю — Катря стоїть, не чує і не озивається.

— Сестро! — до Катрі, посмикаючи її міцненько за рукава. — Треба нам підживитися?

— Як завволите, сестро Меланія, — одказала Катря. Я ледве дочула: безодголосно такечки вона гомоніла.

— Дівчино! — прикликає мене сестра Меланія. — Ходи лишень ближче, — як на ім’я?

— Химою звуть, — кажу.

— Химо, чи не дала б ти нам поснідати?

— Зараз ізготую, — кажу.

Почала я готувати снідання, а черниця за мною у комору, пшона одміряє у глечик, одсипає муки у миску, сметани у полумисок; слив’янку набирає; хліб крає; порозчиняла столи, достала скатерку, стіл застеляє, — жвава та хапкая. Господи-світе!