— Хто се в вас, Марусе?

— Шинкар із жінкою.

— Чи давно се ходять вони до вас?

— Се уперше прийшли сьогодні.

— Як се здумали вони?

— Та шинкар схотів неодмінне до нас.

— Чого то?

— Каже, мене забачити.

— А ти ж до їх підеш?

— Та ще не знаю, Яків ще не казав нічого; як Яків мені скаже.

Спокійна собі, люба — от наче вона без жодної думки важкої по квітчастому полю проходжає вечором тихим та теплим.

Чайченко сидів із гістьми дуже смутний, зітхав часто; шинкар поглядав на його — неласкавий був погляд той:  неначе яка іскра спахувала з чорного його ока… Шинкарка ’^j усе всміхалася.

— Нащо п’єш багато, не пий!  —озвалась вона до шинкаря (а він чарку за чаркою випивав).

— Чому не пити мені? Уп’юся — мене люба жінка доведе до господи.

— А як не схочу? — задзвеніла вона жартуючи.

— Не схочеш? — каже, а сам її міряє поглядом — яка. — Або ж хто тебе запитає, чи хочеш?

Чайченко, слухаючи се, важко зітхнув й на шинкарку смутненько дивився, а шинкар на його пильно. Маруся вже заговорює, питає, частує — не звів очей шинкар з Чайченка, — аж той сам схаменувся, сам його погляд на собі почув, — тоді шинкар очі в землю врив.

— Хутко у вас празник, — говорить Маруся до шинкаря, — гостей же до вас, гостей!

— Дякувати, мене добрі люди не забувають! — одкаже шинкар. — Не так за мою щирість, як за те, що жінка хороша, славлють, — то прихильному приятелеві мило подивитися на мою кралю!

Та й засміявся, а такеньки засміявся, що й шинкарка трохи стрепенулась.

— А ваш брат у других, чи здоровий він з молодою жінкою? — пита знов Маруся.

— Пом’яніть його душу, шановна хазяєчко! Хіба ви ще не чули? То б я вам давно вже повістив! Жіночку його молрду взято й завезено кудись… а він втопився.

— Як? Боже мій! Боже мій! Бідна ж вона людина!

— Чого — бідна! Вона у розкошах тепер, їй ще покращало у світі… Ну, як на мене, то б не так було: я б не втопився ані повісився б сам один, а хіба вже вкупці з коханкою!

Схиливсь до своєї жінки, оком іскрить.

— Удвох, кажуть, і вмирати охітніш! — додав.

Сумно стало. Мова не мовилася.

Стали гості прощатися і побрались додому. Йдучи, шинкарка озирнулася на Якова і махнула якось йому рукою, тобто незнарошне. Шинкар вхопив її за руку:

— Годі махать, пора перестати! Ходім ізо мною! — Отсе, не даси добре і з хазяйкою попрощатися, — засміялась йому шинкарка: — чи ти мене загубити боїшся, як тую голочку?

— Коли загублю, то вишукаю, бувай на тому певна, голубко моя сива! — відказав їй.

І пішли додому. Вона, йдучи з ним, щось щебетала й сміялася, брала його за руку, обернулася ще до нас, крикнула:

— Бувайте здорові! — Шинкар ішов не оглядаючись. У кілька день ми перечули через людей, що зчинилась сварка між шинкарем і Чайченком і що вигнав шинкар Чайченка з шинку. А зчинилася та сварка за те між ними, — казали, — що став шинкар свою жінку зневажати — вона все оджартовувалась, сміялася, а Чайченко не переміг свого серця, уступився — мабуть, вже у його бриніло. Як же зчепились вони — така буча збилася, що ледве розняли їх. І казав шинкар Чайченкові: «Не приходь, — каже, — у шинок більше!» А Чайченко кричить: «Чому?» — «Не приходь у шинок!» — знов так само йому шинкар говорить. «Чому?» — «А то прийди», — промовив шинкар.

Люди вже їх розвели і за Чайченком двері зачинили. Шинкарка, кажуть, дуже бліда була, дуже, хоч і не втеряла на той час ні хисту свого, ані всміху. Шинкар же веселий такий, розвеселився і жарти підняв… Повістки розпорошив, таке!.. А Чайченка з того грому ніде не бачив ніхто.

Я приходжу до Марусі: чи все гаразд, Марусе?

— Чоловік нездужа, — смутно вона мені одказала.

— Коли се він занедужав?

— Та вже три дні. І не їсть, і не п’є. А вже по тій сварці три дні вийшло.

— Та де ж він?

— Лежить у кімнаті.

А він тоді кличе: «Марусе!» Вона схопилася — кинулась до його.

— Хто се до нас прийшов? — питає.

— Се Хима прийшла мене одвідати.

Нічого більше не казав і не питав. Маруся до мене вийшла.

Я тоді їй говорю:

— Марусе, чи знаєш ти, що позавчора було?

— Не знаю. Що було? Яків повернувся недужий. Вчора вранці прибігла шинкарка, задихана уся, до мене: нехай Яків не приходить, бороню йому, в нас біда! «Чуєш — не приходь, бороню тобі, — крикнула на Якова, — в нас біда. Мій буде казати, що у ярмарок їде, що до приятеля їде — не йми віри, не приходь». І побігла від нас. Я більш нічого не знаю. Мені сумно, і боюся, що йому буде недобре!

Змовкли ми та й сидимо собі мовчуші. Багато дечого мені й чулося, і згадувалось!

— Жаль, — кажу, — жаль, та не вернеться!

— Чого жаль? — спитала Маруся.

— Життя молодого, віку загубленого дарма — чи я ж вже тобі не казала, чого жалко?

— Мені не жаль нічого, — говорить.

Знов змовкли — сидимо… Вже вечір пізній. Дітки поснули, сплять спокійно сини маленькії, а на городі вітер шумить вербами, надворі чорно; блискавиця поблискує.