Стара почала вмовляти: останься та іі останься; бо жалувала мене, що я їй щиро робила, не лінувалась і слухняна була, — от як той товкач: що мені загадають, те й  зроблю.

Х

Коли ми тут сваримось і миримось, у ворота хтось возом уїжджає. Глянула та й очам своїм віроньки не йму.  Се ж мій братичок ріднесенький!

Вибігла до його:

— Братику, мій соколе! А мені казали, що ти дуже гніваєшся на мене!

— Ні, сестро моя рідна! — говорить. — Так уже я звівся, що ані гніватись, ані жалкувати ні на кого не маю!  Нужда мене зстарила і зв’ялила.

Бачу я з першого погляду, що він зовсім із лиця спав,  аж почорнів. А який же то парубком був! І веселий, і  повновидий, як місяць… Так мене й облили сльози.

— Чого тебе господь приніс, брате?

— Здумав собі та й поїхав. Дуже вже сум великий на  мене напав. Хотів тебе побачити й світу божого повидати.

Сіли ми в брамі та й говоримо собі, журимось, і час  нам не змигнеться. Він мені оповідає, яке в його убожество настало, і як жінка, хоч і любить, та неспокійна дуже,  і як діточки ростуть і мене згадують. Почули од людей, де  я і що, як проживаю, то раділи так, що господи!

Я й кажу йому:

— Братику мій коханий! Ти в мене один у світі: ти  в мене й батько, і дитина, і родина. Поки здужаю я працювати, працюватиму для тебе та для твоїх діток. Нема в  мене тепер нічого, тільки два карбованці, зароблені в панів, та не знаю, чи оддадуть, а хочу я згодитись на рік.  Вони мене вмовляють остаться, то нехай дадуть мені наперед гроші… От візьмеш та й справиш собі, що там найхутче тобі треба.

— Спасибі, сестро!..

А сам аж гнеться.

Я пішла до панів. Тільки на поріг, а стара й пита:

— Чи останешся? Що те лихо згадувати! — каже. —  Моя дочка ніколи тебе обижати не буде: се вона так щось  із нездоров’я.

— Та коли ти обижаєшся, — промовила дочка, — то я  й не доторкнусь до тебе.

— А як же мені, панночко, не обижатись? Хіба се ви  мене пожалували, чи що, щоб я вам дякувала?

— Та вже годі, — перебиває стара. — Годись на рік.  Що схочеш?

— А я хочу двадцять карбованців, — кажу. — Дасте,  то зостанусь, а ні, то піду де в друге місце служити. І гроші  хочу всі наперед.

Вони почали торгуватись: і дуже дорого, і гроші не  можна разом. А я, як сказала, то й не одступаюсь од свого слова.

— Ну, — кажуть, — нічого з тобою робити. Дамо двадцять рублів, тільки, не всі разом. Дай свою бум агу, а тобі  ось п’ятнадцять карбованців.

«Візьму, — думаю собі, — хоч п’ятнадцять: йому тепереньки дуже потрібно».

Оддала ту бумагу, що панотець мені дав, узяла гроші,  подякувала та й до брата.

— На, — кажу, — братику мій! Нехай тобі на добре поживання будуть!

Побув він зо мною два дні. Весело було й прокинутись,  що побачу його, поговорю. Що то рідне та своє!

Служу таки в тих самих панів. Іще два місяці мені до  року осталось. Важко, боже, як ледачому годити! Та вже  найнялась, як продалась, — треба служити! А добуду року,  то, може, дасть мені господь, що добре місце натраплю  собі. Аби схотів, то знайдеш на свої руки муки!