— Сей…світ — як маків цвіт; як-то на тім буде! —каже, було, стара, похитуючи головою.

— Боже мій, боже! — промовить паніматка стиха. А панотець підведе темні очі вгору.

— Слава господові! — рече.

VI

Одного дня раненько йду з водою, коли назустріч мені чоловік. Глянула, — та се ж Трохим Рибець, із нашого села! Боже мій! Мало коромисла не впустила, і слова не промовлю — зраділа. А він:

— Так се справді ви тут? Ми чули, та віри не йняли. Брат ваш дуже за вами журиться. Ідеш у Дем’янівку (а я, бачте, за колесами), може, сестру побачиш, — каже мені, — то скажи, що засмутила вона мене сильне, і прошу я її милою просьбою, щоб до нас вернулась.

— Та чи здорові ж вони там? — питаю плачучи. — А діточки як? Мабуть, забули мене?

— Де вже забули! І досі плачуть, що ви їх покинули. Що ж маю вашому братові казати?

— Кажіть йому, що дуже мене жалко і ного, і діток, і  серце моє в’яне… а вже до його не вернусь! Шкода мене вмовляти, а силувати — тож не знаю, хто мене присилує.

— А тут же вам добре?

— Так-то добре, що й сказати не можна! —та й розповідаю йому, де я служу.

— Зайдіть лишень, —кажу, —то я небожатам якого  гостинця дам. Скажете: тітка прислала.

От там узяла кілька грошенят, то те купила, то те, —  шлю їм. Проводжу того чоловіка за село та плачу-плачу!

— Скажіть, що я їх до самої смерті кохатиму, а згадую щогодини, щохвилини. Куди не гляну, що не заговорю, то все їх згадаю!

— Та добре ж, добре. Чому не сказати? Скажу. Прощавайте! Нехай вам господь помагає із вашими господарями! Які то люди добрячі! Привітали мене, заїжджого,  як сім’янина. От люди!

— Так-то вже їм бог дав, що всі їм любі й милі, —  кажу йому.

— То вже правда, що божі люди! — одказує чоловік,  радіючи.

Провела його за село, того чоловіка, попоплакала… Минуло з тиждень. У суботу білю хату, коли біжить моя Марусенька:

— До вас гості наїхали!

— Які? — питаю, а саму як огнем обхопило.

— Та там якийсь чоловік, такий чорнявий, високий, і  молодиця гарна, і діточки з ними. Питаються вас.

Я й не схаменусь — стою. Коли бачу — брат у хату  з жінкою й з дітьми. Боже мій! Світе мій! Так я й зомліла: одно, що радість велика—побачила, а друге—згадала  своє горе й лихо. Почали мене всі просити: «їдь та їдь із нами. Не послухаєш нас із жінкою (і вона просить, тільки сама невесела), то діток наших послухай: вони за тобою щодня плачуть».

А дітки як очепились за шию мені, то й не вступаються,  цілують та просять:

— Їдьте з нами, тіточко наша кохана, їдьте!

— Ні, не поїду.

Вони й заплакали, мої голуб’ята; так слізочки з очей  і капотять.

Як припали вони, то не можна й одхилити од мене. Одмовлялась я, одмовлялась, та й мусила послухатись.

Пішла, попрощалась із господарями, подякувала їм за  милість і за ласку. Вони радіють, хоч і жалко, що одходжу од їх, та на мене радіють, що бог мені дав — ізнов до  брата іду, —у свою хату. Проводили мене хлібом-сіллю,  поблагословили, а Марусечка, то й плакала за мною, що  покидаю її саму.

Увійшла я знов у ту хату, що в ній і росла й дівувала.  Здається, що кожний куточок веселенько мені всміхається,  і я наче помолодшала: з дітворою кручусь по дворищу та  бігаю; то на улицю вигляну, то в садок кинусь: се ж бо  я й дома!.. Та не довго радувалась.

Почала братова мене знов допікати. Уже тепер і ступити мені не дасть; уже нема мені й промитої води: та те  не добре, та се не гаразд! Та на свою голову прикликали  собі біду! Як почне — боже, твоя воля! — що я й об’їла їх і  обпила; та якось і про гроші мої згадала, що я їм позичила: «Ти думаєш, ми тобі гроші винні? Іще з тебе треба б  узяти: ти вже більш хліба в нас з’їла, ніж тих грошей  було!»

А я позичила братові всі до копієчки, що взяла за худобу, — а в мене були й воли хороші не одна пара, й корови, і овечок отара велася, й хату продала, —то всі, всі йому  оддала.

— Ну, — кажу, — коли вже з’їла я свої гроші, то бог із  вами! Нащо ж ви мене вмовляли вернутись? Там мені було  добре, як у рідного батька!

Вона затихла; бачить, що вже дуже мене скривдила, та,  мабуть, побоялась, щоб брат не сварився.

VII

Я таки того ж дня й пішла од них не прощаючись.  Брата й дома тоді не було. «Вже як там тяжко не буде, —  думаю, — а вдруге не вернусь! Піду світ за очі, щоб мене  й не знайшли, і не просили!» Бо таке в мене серце хибке,  що й не встою, як знов проситимуть та молитимуть. І надумалась іти в Київ.

Заходила в Дем’янівку. Хоч і в стороні, та дуже жадалось мені побачити своїх перших господарів. Поплакала  там, і вони зо мною посумували.

— Піду до Києва, — кажу їм. — Як далеко буду, то про  мене забудуть, та чи не забуду й я свого лиха.

— Нехай господь помагає! Іди з богом. А коли схочеш  до нас вернутись, вертайсь. Ми раді тобі будемо, приймемо

тебе, аби живі були.

Вийшла я од них веселіш теплим ранком. Пішла собі дорогою.