А батько таки просто, було, каже: «Ой, дочко! не дурій!  Що се ти химеруєш, якісь панські розкоші все вертяться  в тебе на думці. Гляди, щоб з тебе добрі люди не сміялись!»

Вона розгнівається й вибіжить.

— А що? — каже, було, до жінки, — бог нас покарає, що  ми так дитину розпустили! Не буде їй добра у світі, коли  такою вередницею зостанеться. Не потурай їй, жінко, бо  каятись будеш! Чому ти її на розум не навчиш? Ти ж  мати, ти перша порадниця. Вона в тебе увесь день божий  сидить та гави ловить і за холодну воду не візьметься. Ти  все за багатшими пнешся; придивись, лишень, то й побачиш, що ні за чим гнатись. Так повелось тепер, що аби на  передніх колесах добре, а на задніх і невіть-що!.. Коли  жалуєш дитину, то навчай грозьбою, коли не можна  просьбою.

А дочка не дуже-то й слухає матері: загне голову, як  муштровий кінь, та й вийде з кімнати.

Послав бог їм лихо: захорував господар та хутко і вмер. Як умирав, покликав дочку та й каже:

— Доню моя мила, доню моя люба! Багацько ти мене  журила, та нехай тобі господь подарує! Послухайся мене  хоч тепер, не пнися в пани, не гордуй своїм родом. Твій  рід хороший і величний: не плодив ні злодіїв, ні душогубців, як інші багатії роди. Живи, доню, як бог тобі дав, шануй стару неньку. Нехай би ти коло неї впадала, а не вона  на старості літах коло вередливого дівчати! Послухайся,  доню!

Вона тільки плаче та в руку його цілує. Поблагословив її та знов питає:

— А що, доню, пам’ятатимеш мій завіт тобі?

— Пам’ятатиму, татоньку милий!

Поховали його на Скавиці. Народу зійшлося, міщан,  що ніде було й орішку впасти. І не чула, щоб хто лихим  словом обніс нашого покійника; всі царства божого йому  жадають: такий добрячий був чоловік!

IX

От дівчина й схаменулась була трохи: і матері поможе в чому, і до мене по-людськи заговорить. А там як  почали вчащати якісь приятельки, верхоглядки та верхоумки, то й звели її нінащо, і дома не сидиться, і роботи  вже годі: все б у гостину, та щоб убрання все нове та хороше на їй було. Як дома, то до півдня буде вбиратись та  начіпляє на себе всього, що треба, а чого й зовсім не треба, як на кілок у коморі. Аби трохи в матері забряжчало  в калиточці, зараз і почне вимагати; а мати така, що послухає й оддасть, та потім нікому так гірко, як мені, бо  стара хоче те у хазяйстві навернути, що дочка витратила, — та й д’хнути мені не дає: роби, та й роби, та й роби!

Дав бог весну, віє теплом, із стріх вода капле, сонечко  веселенько світить, тане сніг, задзюрчали по улицях струмочки, садки зазеленіли… Стали на прощу люди сходитись. Звідки вже не тягнуться у той Київ щовесни! Прийшли і з нашого села; якось у базарі вгледіли мене й пізнали.

— Як же господь милує? — питаються. — А твій брат  дуже на тебе гнівається, їздив за тобою у Дем’янівку, та  там дознавсь, що ти аж у Києві. «Коли вона така, —  каже, — що мене кидає, як лихого пана, що їй не жалко,  то й я одцураюсь її!»

— А як вони живуть? — кажу. — Чи здорові, чи живі  всі діточки? Чи гаразд у їх у господі?

— Де там! Такі стали голі, як турецькі святі. Чогось  не ведеться їм. Господь їх святий знає, що то таке! Може,  то ваші сльози їм одливаються. Зубожіли так, що часом  і хліба позичають.

— Земляки мої любі, — кажу їм, — як би то мені вас  іще побачити? Чи не зайдете до мене? Я маю дещо братові переслати, то, будьте ласкаві, візьміть.

— Добре, — кажуть, — на ранок наготуй, то візьмемо.

Я вже п’ять карбованців грошима загорювала та ще  скриньку: то хустку купила, то сорочок справила кілька. От узяла я ті гриші в калиточку, чотири карбованці братові послала, за п’ятого купила то намистечка дівчаткам,  то сережечки, то хрестики хлопцям, то персники, і стрічок, і спідничку старшенькій небозі, — нехай мене згадують, кохані діточки!

Провела земляків, та й з думки мені не йде братня  біда. Боже мій милий! Може, справді се йому мої сльози  одливаються. Нехай же мати божа прощає мене, грішну,  що я свойому рідному братику лихо наплакала! Та й плакати мені не гоже: є й нещасливіші од мене, й убогі, й недужі, та живуть, а я й здужаю, дякувати господові, і зароблю собі й хліба шматок, і сорочку. Се мене й господь  не помилує, коли впаде хоч слізка з моїх очей за себе самую. Коли вже плакати, то за брата, що в його й жінка,  й дітки дрібненькі.

Надумалась я та ніби мені й працювати веселіше стало. Як уже не гордувала, як не орудувала мною панночка,  я перетерплю. «Може, ласкавістю своєю та покірливістю  втихомирю її», — було, думаю. Та не така-то вона вдалась!  Бачить, що корюся, та ще гірш мене зневажає, а далі й бити  вже порвалась.

— Бог із вами, — кажу, — нехай хто інший вам служить, а я не хочу. Мене зроду ніхто ще не бив, та бог мені  дасть, що й не буде бити ніхто, поки віку мого!

— А ми тобі грошей не дамо! Добудь місяця. Не дослуживши, не смієш кидати: ми грошей не дамо!

— Та ви з моїх грошей не забагатієте, а я бідна не буду.  Не оддасте, то мені бог оддасть.