Зима доходила кінця, та холоди ще сильнії кріпили, І брати з Галею сиділи на печі, піджавши ноги. Тихо було увечері, коли вчулася ступа чиясь і щось мигонуло мимо віконця.

— Мама! — покрикнула Галя.

— Ні, се не мама, — одказали брати.

— О! — шепотнула Галя; оченятка в неї прибільшилися, а бровенятка вище знялися.

— Не бійся, Галю, — промовив менший брат, і усі вони виглядали з печі, витягнувши шиї.

Отже відчинилася хатка — і старший брат уступив. Господи світе! Який вигук [вони зняли], побачивши його! Як же до його кинулися! Як же за його вхопилися! Як же не знали, що казати й про що спитати! Прудкі несподівані радощі такеньки усіх обхопили, що у голові закрутилося, у очах усе округи заходило й затанцювало — усі обступили, ухопили старшого брата і більш чули, що він тутоньки, ніж його на вічі бачили, то й не вжахнуло нікого їх ураз, що старший брат смер’тно блідий, що волосся в його попутане та попатлане, що комір у сорочці подраний, наче хто ухватив силоміць і порвав, що обличчя у старшого брата якесь іскажене і що він не промовить слова, обіймаючись з ними усіма — тільки важко дихає. І Галя перша покрикнула:

— О, який же став ти білий! А який же став ти наймит! Такий самий, як колись, я бачила, по дорозі за хазяйськими волами йшов, такий самісінький!

І Галя своїми живенькими оченятками у їх питалася:

чн її правда?

Правда, правда! Зробивсь старший брат білий як крейда і справжній наймит… Та чого ж се комір розірваний, чого ж се волосся поклоччене? Чого ж се обличчя так показилося? Чому се дихає він тяжко та важко так?

Прудкі радощі прудко десь поділися, усі очі впилися у старшого брата, усі дивилися на його пильно й неспокійно і тепер вже бачили його добре.

— Сідай, сідай, братику, сідай, любий! Ти втомився, коханий — щебетала Галя, прихиляючи тихесенько старшого брата за руку, а благі оченята у тривозі перепитували усіх, що таке не гаразд або що таке зробити? як запобігти?

Старший брат сів на лавці, а усі інші у рядочок коло його. Галя коло його стала та, дивлячись та турбуючись і забула, яково тим босим малим ніжкам холодненько стояти.

Старший брат усе-таки мовчав і дививсь у землю. А середній брат його поспитав:

— Як се ти до нас прийшов, брате?

— Хазяїн мене прогнав, — одказав старший брат.

Довгенько ніхто нічого не промовляв. Галя сховала личенько до старшого брата у коліна.

— Він тебе бив, мабуть? — поспитав знов середній.

— Він мене давно бив, з першого дня, — одказав старший. Чому ж ти не втік від його, чому його зараз-таки не кинув, брате? — з опалом та прудко промовив самий менший.

— Було б тобі втекти, — ледве чутно щебетала Галя, не зкімаючи голівки з братових колін.Було б тобі до нас зараз прибігти. Любий, любенький, любесечкии братику.

— Я хотів ще перетерпіти, хотів ще служити, — одказав старший.

Такого такого були прибиралися, як зобачаться, розказати старшому братові про те, як вони усі теж підуть у наймити, служити та заробляти, про те, які в їх тут були холоди та морози і як середній брат трохи пожару не запалив, узявшися в печі розпалювати, та, не слухаючи Галю, наклавші повну ніч дров, і про те, яка Галя господиня вже стала й як варила їм сама картоплю, і про те, як Галя одного разу перелякалась навіки, признавши стару грушу коло хатки за каву… Такого, такого хотіли розпитатися в його, як він щодня жив, що бачив і що чув там. У місті де такеньки людно й гучно завсіди… Та теперки не приходило нікому на думку ані розказувати, ані розпитуватисиділи усі мовчки та тихо, і усі дивились, як старший брат, у землю. Галя не раз, не двічі підносила голівочку з братових колін, не двічі, не тричі і ручечки угору простягала, поки не опинилась у його сама на колінах, не обняла його за шию та не притулилася личеньком до його плеча. Тоді й Галя втихла, тільки часочком тихенько міцніш пригортали до себе старшого брата ніжнії рученятка.

Так вони сидячи діждалися неньки.

Ненька злякалася, зобачивши старшого сина, вхопила його й, цілуючи, притягнула до віконця й у жаху оглядала його і в жаху питала:

— Що таке сталося? Що тобі, дитино моя? Що? Коли? Як?

— Мене хазяїн вигнав, мамо, — одказав старший син. Більш вона не питала вже нічого, тільки подивилась на його довше та міцніш його обняла та заплакала.

— Не плач, мамо, — каже старший син. — Як знайдеться хазяїн де, вишукається яка служба, я знов служити піду.

— Ох, дитино моя! Дитино моя!—промовила мати,     неначе серце в неї розривали.

Потім вона знов його притягнула до себе, до вікна, знов на його дивилася… Потім від його одхитнулася, одірвалася, затопила у печі, постановила вечерю варити і знов до його присунулася. Вона розчесала спатлане волосся, дала білу сорочечку, дала водиці вмитися, і коли вже він сидів вмитий, розчесаний і в білій сорочці, вона знов-таки на його дивилася — і усі дивилися на його. І вона й усі бачили, як він прив’яв і не той став, що колись був.

От і вечеронька на столі — усі сіли вечеряти й усі примічали, як він потроху їсть теперки—й усім не смачила якось вечеря. Мати очей з його не може звести, брати й Галя теж на його поглядають.