— Добре, мамо.

— Як будеш добре служити, моя дитино, заслужиш собі ласку, вислужиш заплату, — каже мати. — Дасть бог милосердний, то потім собі й кожушок справиш… Добре, синочку?

— Добре, мамо! — одказав їй знову син.

— Хазяїн твій, здається, чоловік хороший буде, а як що там і випаде тобі у службі… як там лихо-горо, то ти приймай за добре… Коханий, ти перетерпи… Добре, синоньку?

— Добре, мамо! — одказав знов син.

Вже більш мати нічого не примогла казати, голосу в неї не хватило, неначе важка рука душила її. Вона сиділа вже мовчки, та тільки дивилася на старшого сина, та все тісніш та тісніш душила її важка рука тая… А старший син задумавсь і недбало, невважливе одказував братам, що товпилися у хатці, стукали дверима, по черзі брали на себе чоботи, виходили в чоботях гуляти коло хатки, говорили про братову службу.

Місяць світив уповні, зорі наче палали — одна зоря поломніш від другої, мороз був сильний, аж тріщав, сніг хрускав під чобітьми навдивовижу, напрочудо. Навіть сам старший брат, вже який хлопець нелегкоумень, та й той як узяв на себе чоботи та вийшов — іде та усе оглядається та зупиняється раз у раз, наче його хто пита щохвилин ки: «Чий ти парубок, чий парубок у чоботях, чий-бо ти? Скажи, будь ласка!»

На другий день мороз такий самий, що й вчора. Дерева тріщали на горі, зсипаючи з себе іній, сонечко сяяло бліденько наче зблідло собі від холоду, наче теж змерзло: а усі брати вибігли з хатки проводити старшого брата, що, вбраний у чоботи та у велику хустку неньчину, йшов у місто.

— Ходім вже, дитино, — промовила мати до старшого сина, — а ви, голуб’ята, зоставайтеся здоровенькі, — каже вона до других.

Вони пішли, а услід їм кричали голосочки і «бувай здоров», і «вернися», і «вертайсь хутче»; а Галя — то вона тільки вигукувалась: «братик милий, милий братик!» Усі танцювали на морозі, поки зникли з очей вони, а затим повскакували у хатку на піч, і усім такеньки вже зробилось пусто-пусто без старшого брата. Усі зажурилися і затужили; у Галі вже слізоньки капали.

— І я піду у наймити! — каже один брат.

— От як! — промовила Галя; а слізочки закапали одна по другій швиденько.

— І я! І я! І я! — кажуть усі брати в один голос.

У Галі слізки закапали вже по три та й по чотири разом, гонячи одна ’дну.

— Ой, лихо! — покрикнула Галя. — Усі підете! Усі мене покинете! І ти? І ти мене покидаєш? Покид…

Та вже до меншого брата вона більш промовити не здолала — затулила личенько обома ручечками й гірко заридала.

— Годі, Галю, годі! — кажуть брати, — слухай-но, що тобі казатимемо… Галя не слухала.

— Не плач, Галю! — каже менший брат і бере Галю до себе на коліна. — Я наймуся у службу та зароблю тобі чобітки — одкрий-бо личенько!

— Не хочу чобітківі — хлипле Галя, не хоче чобітків і личенька не одкрива.

— Слухай-бо, Галю… Галочко! — промовляв менший брат, — от яка ж ти недобра! От як мене красню слухаєш!

Одна Галина ручка одпала від личенька, й одне очко, повнісіньке сльозою, зирнуло на братика, і ридання впинилося.

— Помисли лишень, Галю, коли ми усі підемо у наймити, так усі чоботи собі покупимо, а тобі вже найкращі, ми усі кожухи покупимо, а вже тобі…

— І я піду у наймички! — вимовила Галя, і друга ручка одпала від личенька, і оченята вже веселенько виблискували у слізках.

І порішили вони такеньки усі, щоб іти у наймити; а поки наймитська служба, поки що, то було їм страх як нудно сидіти на печі, і міцненький жаль посягав їх по старшому брату. І усі вони дивилися по всіх боках або одно на одного, наче що загубили, без чого не знали, не вміли, як його бути. Коротенький день прудко біжав, та їм здавалося, що він кілька разів повертавсь назад, поки таки діждалися вечора морозного й мати прийшла. Як тоді серденятка всі не вистрибнули з грудей, поки мати розказувала, що старший брат у хазяїна, що йому так славно, — буде спати він у теплій хаті і годуватимуть його добре.

— Чуєш? Чуєш? — промовляли брати ’дно до ’дного. — От як йому буде! От як виборної — І Галя погукувала: «О, славненько! О, любенько!»

Та чогось у братів впали голоси їх дзвінкі, і Галя якось слабенько плеще у долоньки, — раз тільки, а там і стихла. І мати, хвалячи життя його, запиналася — слова мерли в неї на устах, уста трохи трусилися.

На вечерю був куліш пшоняний, та ніхто до його й не доторкнувсь і нікого сон не змагав.

— Ви, діточки, не скучайте за братиком, — почала було мати, та голос ввірвавсь і змер; вона влилася гіркими гіркими і, як посліплена наче слізьми, тільки ловила діток коло себе, схоплювала, та й поцілунками всипала, та усе голосніш-голосніш ридала.

Пішли дні за днями й часи за часами, попривикали дітки, що нема старшого брата, та не перестали про його думати, і сливе щогодинки його згадували то цим, то тим, то знов другим. Тепер уже всякі казки й бувальщини у свято вони покинули, а розмовляли з мамою про брата — у свято мама ходила його одвідувати і приносила од його вісті — все вісті однакові — що здужає, що служить… І це на усякі лади брали і на усякі лади про це балакали: уявляли собі його хазяїна — знали вони, що хазяїн огрядний чоловік, кравець сивий, ходить у синіх шароварах і у чорній свитці і шиє сам усякі кожухи й свитки; уявляли собі хату хазяйську — знали вони, що хата хазяйська у три віконечка, під тесовим дашком, а у хаті по білих стінах висять образки — птиці рябопері, морський розбишака — турок у червоній чалмі з кинджалами у правиці; уявляли вони собі хазяйку — вони знали, що хазяйка молоденька і усе сидить біля віконця та вишива собі очіпки шовками та золотом. І чорну корову хазяйську собі уявляли вони із рижим телятком; а як розмова заходила про хазяйські санки та про білого коня, так Галя починала розкочуватись з боку иа бік, наче вона вже сиділа у санках, а білий кінь швиденько віз санки по грудовому шляшку.