От по снігу рипить прудкая, слабая, непевная ступа, двері у хатку відчиняються — мати прийшла. Вона прийшла помучена, дуже змерзла, — що вона принесла? Принесла хліба, картоплі, а коли ще трошки пшона на куліш, так вже й хвалиться зараз дітям, що «от, діточки, ми собі зваримо куліш», — і усі дожидають кулешу, а Галя то вже завчасу сидітиме з ложкою у руці та погукуватиме «мамо!», і погукує такеньки Галя, наче вона сама одна має одвагу поспитати про те, про що усі піклують, і додає усім сили терпеливій дожидати. Після кожного огука вона пригортається до меншого брата, немов говорячи: якова твоя Галя? А брат менший гладить її по голівці і дає надогад, що славна Галя.

Запалена піч розгоряється й тріщить, червоне полум’я грає на віконечку, з пічних розколинок виходять струмки диму — хатинка разом і світлом-огнем посвіщається, і димом сповняється, ясно видно помучену стару, що порається коло печі, та не можна розглядіти по обличчю, які собі думки має, який вид — то здається, що вона всміхається і дбайливо поспішається та клопочеться, то знов здається, що душить її якась туга і чогось боязко їй, і що від тієї душної туги так вона метушиться коло печі, що не від диму в неї і сльоза біжить.

Діждалися — вечеря готова. Галя сміється, і усі вечеряють і спати лягають. Огонь у печі потроху погасає, наче сам почина дрімати, гасне зовсім — у хатці темнісінько, й усі засипають.

Ранішній холод не хоче ніяк дати поспати, пройма і таки хоче побудити й таки побудить. Вже мати у печі запалила — дрова знов тріщать, полум’я шиба, і димно у хатці; в віконце світить ясне сонечко, і блищить сніг біленький. От і снідання їм готове, й мати поспішається йти на поденщину, і приказує їм бути розумниками, й іде собі.

У неділю, в усяке свято їм краще було: мати не ходила на роботу, можна було влізти у її латані чоботи, загорнутись у її праховеньку кожушаночку і хоч трудно, а усетаки можна було погуляти коло хатки — і вони всі гуляли по черзі, навіть Галя, що сама уся була, може, не завбільшки чобота. Потому мати їм казки усякі розказувала й усякі бувальщини. І що ж за такі славні часом казки, що то за смішні такі! І дуже б багато вони сміялися й тішилися, коли б їм не мішало неньчине обличчя — таке обличчя помучене та посмучене, дарма що вона не прискаржує нічого й сама з ними разом всміхається на усе смішне та потішне у казці.

Одного разу мати прийшла додому і, входячи, покликала старшого сина.

— Що, мамо? — одказав старший син і скочив з печі назустріч їй.

— Що? Що? Що? — покрикнули другі всі й посипалися з печі, як достиглі грушки, а Галя простягала рученята до  меншого брата й гукала вже:

— Куліш! Пшоняний куліш!

— Ні, — одказували брати, купчачись, товплячися цікаві коло неньки.

— Ні! Пождіть, пождіть, мої голуб’ята, —промовляла мати, скидаючи з себе одежинку, притрушену снігом, та ледве дихаючи від утоми.

— Бублики! — гукнула Галя трохи неспевна й наче лякаючися.

— О! О! О! — почулося поміж братів, і що то у кожному тому «о!» було дива та радощів!

— Бублики ж! — гукнула Галя вже сміло і в долонечки заплескала.

— Галю!  Галю! Послухай-бо, — промовив менший брат, — слухай-бо, мама принесла чоботи!

— О, чоботи! — вигукнула Галя, наче занеслася вже у саме небо голубе, та й зчепила ручечки…

Еге ж, се таки й були чоботи. Старі, приношені, маленькі чоботи з великими латками на обох. Світе мій! Як же ті чоботи з рук до рук передавалися! Чоботи розглядали, чобітьми любували, а Галя то ледве що не вицілувала чобіт, вона вже й устоньки цяпочкою склала, та засміялася, й не барячись хвилиноньки, пожадала собі у чоботи вбратися і протягнула зараз голісінькі ніжечки обидві й на усіх дивилася радісно та жалібненько такеньки, що у мет її вбрали у чоботи й постановили серед хати, немов гарне малювання, тільки ще зроду-віку, мабуть, не було малювання з таким личеньком сміючим, з такими очима танцюючими.

Брати дивували, яка-то Галя гарна у чоботях, і мати хвалила теж. Натомившись вже стояти, Галя сіла, та чобіт не зняла і заснула у чоботях, прибираючись на другий день рано-рано-рано-ранесенько йти далеко-далеко-далеко-далеченько гуляти. Пішла б вона гуляти того-таки самого вечора, коли б не той вовк невірний з лісу, а ще гірш турбував Її той кава навісний, що не знає вона навіть, де він і сидить у світі, —чи у лісі, чи під горою на луці, чи у Дніпрі у нурті — не знала, бачте, з якого боку його стерегтися й звідки його берегтися, а може, вискочить він і схопить її несподівано-негадано.

З сонної Галі тихенько менший брат зняв чоботи, і усі тоді по черзі почали їх приміряти, і кожний казав, що йому чоботи якраз, наче влипли, хоч добре вони пригодилися тільки старшому брату, йому мати й принесла ті чоботи, і принесла йому для того, що завтра хоче його забрати із собою у місто і віддати хазяїну в наймити.

До хазяїна! За наймита! Усі очі на його обернулися, усі серденятка іздригнулися; хто дивує, а хто засмутивсь; кого порушила надія на щось дивнеє та чуднеє, а кого то жах затомив, що теє скоїться; той у думці вже випроводжав його, другий знов уже прибиравсь його стрічати та почути не чутого зроду; інший замисливсь, як то вони самі без його житимуть… Мати смутненька та тривожненька… А старший син одказав спокійненько на сю вістоньку: