Гаснуть лани й завмирають…

Самітно бринить десь остання коса — косар доходить ручки. На його смаглому обличчі замирення і втома.

Жінка, зв’язавши останній сніп, бере з колиски на томлені руки дитину, стає нерухомо перед заходом, мов на малювання вирядившись. Вишнева печаль в очах її карих сяє проти вечірнього сонця.

Ось тихо заслоняє вже величну майстерню темна завіса, ховаючи незрівнянного майстра картину.

А вгорі, у темних мурах, засвічувалися над житом-пшеницею гостинні свічі — зорі.

Вертались у присмерках.

Гнали череду, було курно. Як іскри, блискотіли в куряві зорі. З поля поспішали: засмажені, закурені, стомлені. Мовчки, без розмов. З косами, з серпами, з торбами. У дівчат і жінок під пахвою пучки волошок, материнки, вінки з жита. В усіх на виду — смуток і втома.

X

Ішли в поле до схід сонця, спотикаючись, роздирали кулаками невиспані очі, згинались од холоду. Нічого в світі так не хотілось, як спати. Здавалось, де впав би, там і заснув: у рові — в рові, в бур’яні — в бур’яні, хоч на камінні. Коли б це так удома — крик, бунт підняли б, — тепер ідуть. Починати роботу — чиста мука: руки болять, ноги болять, спина болить. Помалу-помалу, мов не своїми руками, беруться за серпи. Аж дедалі руки, ноги і все тіло ніби наливається соком, міцніє. Пригріває сонце, і втома зовсім розтає, як віск. Робота загоралась.

… По обіді з третьої різи біжить стернею смуглява дівчина. Чорноока, жива, з червоною на грудях краваткою. Ще ранком, їдучи в поле, вона з воза віталась до Бондаришиних женців.

— Здорова, Настуню!

Прибігла, обнялися. Цмок, цмок…

— Скінчила?

— Скінчила!

— А куди далі?..

Заторохтіла.

— Надовго, Соню? — обізвалась до дівчини Бондариха.

Соня повернулась:

— На жнива, тьотю.

І знову до Насті:

— Знаєш, Насте, мені роботи-роботи! Обслідувати економічний стан села, вияснити число незаможників, куркулів, зробити доклад про яслі, виявити число грамотних, неграмотних, жінвідділів, лікнеп, читальня…

Засипала, засипала, стулила губи, запишалась, похитує головою:

— Роботи-роботи! — А сама вже не зводить очей з гостей. Далі стиха щось нишком питає Настю, кидаючи допитливі погляди на хлопців.

— Товариші, — дипломатично звертається Настя до хлопців, — ось товаришка Соня пропонує…

Слово перехоплює сама піонерка.

Довірливо, сміливо, як до знайомих:

— Товариші, я бачу, що тут у селі набралось нас стільки молоді, що могли б організовано повести якусь працю. Наприклад, виступити з кількома доповідями або…

— Слухайте, діти, що я вам пораджу, — встряла в розмову Бондариха, — те все, що ви кажете, може, воно удасться вам, а може, й ні, а більше того, що вилами по воді, краще підіть оце гуртом та зв’яжіть жито Марині Петренковій. Жінка руку обварила, сама не може, а жито сиплеться. Там його кіп на чотири, на п’ять — не більш. Підіть, діти, за сонця ще й зв’яжете.

— Зараз?

— Зараз.

— Згода! — весело, радісно.

А найбільше була рада сама Соня. Аж у долоні заляскала.

Сміялись: "От, мовляв, здивується вдова, як вийде в поле та побачить, що жито її зв’язане". Гуртом перебігли на сусідню ниву.

Зашуміло на вдовиній ризі, задзвеніло. Весело й шумко почалася праця, і гомін лунав далеко навкруги по чужих нивах. Люди спинялись, торопіли: "Що, воно — комуна?"

Співали, реготали, жартували; зрештою, як водиться, завелися:

— Що? Що? Піонери? — загрозливо із запалом кричала Соня.

— О, Соня вже й скипіла — що ж тут такого, кожний має свою думку.

— Бо мене злість бере, що все на піонерів: піонери — такі, піонери — сякі…

— Нападають на піонерів, то й є за що, — одрубала Настя.

— А за що? Ану скажи, за що? Ану?

— Та годі, от люди! — зводить на мир Василь.

Нехай у школі тільки те й роблять, що гризуться, чого ж тут? Всі ми тут однакові — пролетарські діти.

Проте впинити не було вже змоги.

— Що там — годі!..

Загорілась одна з тих гуртових суперечок, якій краю не видно. Махали руками, поблискували очима, літали сердито граблі по покосах, ламаючи зубці… Гомін, як на мітингу.

… Тихо кінчають роботу, мовчки, сопуть. Хто смутний, хто ображений, в кого ще чуб навстовбурчений.

Скінчили роботу — не радісно. Посунули додому мовчки. По одному, по двоє.

— Насте, клич же Соню вечеряти до гурту, — звеліла мати. Настя прохала сухо з офіційною гостинністю.

Соня почувала образу, проте щось недоказане, нез’ясоване потягнуло її за гуртом.

XI

Вечеряли також під грушею, до місяця. Пробували налагодити якусь розмову, не в’язалася. Ні, ні — та й виривались іскри ще не погашеної сварки.

Рипнула хвіртка.

Мати:

— А годі, діти, либонь, хтось іде.

Дослухається.

Загавкав собака.

— І хто ж це воно так пізно! А піди, Насте, проведи.

Настя пішла.

Вертається Настя, а за нею якась жінка з дитиною на руках. Вийшла на проміння на місячне, вітається: