… Хлопці жнуть жито. Так жнуть, так пильнують, хапаються один наперед одного, аж піт їм очі заливає. Повернуться навкруги — самі собі віри не доймають: здається, що вчора були в Києві, тепер… тепер — на тім світі. Озираються, все лічать нав’язані снопи. Раз по раз Бондарихи питають:

— А дивіться, тітко, чи це вже на сніп буде, чи ні? Бондираха осміхається:

— Та, мо, й буде.

— Ні, ні! Там хіба півснопа, не більше! — невблаганно гукає Настя.

— Ану, женці-молодці! Ану, робітники! — в жарт підганяє хлопців брат Бондарихи, Кирило, що живе з ними на спільній ниві.

Він з рудою борідкою, з веселими сірими очима та з русими, як у Насті, кучерями. Сам жне, а очі сміються. Все погукує:

— Ге, ге! А хто ж то з вас, женці-молодці, стільки стебла за собою кидає? — Або: — А хто ж то на ту руку перевесло крутить!

Пішов пити воду, по дорозі взяв чийсь сніп, струснув — перевесло розлізлося, як гниле, і сніп розсипався:

— Це так по-київському?

— Та хоч не завдавайте хлопцям сорому, пороблять трохи — навчаться! — оступається за киян Бондариха. Зв’язала свій сніп, переходить на постать до хлопців.

— Дивіться, хлопці, отак і отак треба робити! — Перев’язує їм снопи, крутить перевесла, учить.

Дожавши снопа, Кирило сідає на снопі перекурити, веселими очима позирає на хлопців; моргає сестрі:

— Ну, которого ж, Оксано, будеш зятем звати? Бондариха випростує спину, теж поглядає на хлопців, підтримує жарт:

— Та я вже й сама не знаю, всі хлопці браві, гудити не буду.

— А одначе? Чи не отого кучерявого? — накивує Кирило оком на Вітю.

Вітя підводить голову, крадькома, по-зрадницькому показує на Костя. А Кость мов і не чує, про що розмова: так працює, так пильнує, тільки уші та шия чогось зашарілися вогнем.

Кирило сміється.

— То ж то він до роботи так узявся, а я й не догадаюсь.

— Кость, ось про тебе говорять! — гукає Вітя. Кость — мов і річ не до нього.

— Та буде вже! Отак засоромили козака, — сміється Оксана.

— Що козак, то козак, а гляньте, чого це Настя загорілась? — неповинним голосом звертається до всіх Кирило. Далі до Насті: — Насте, не гори так, а то жито запалиш!

Настя сердито вертить головою:

— Оці ще! Як почнуть…

Бондариха:

— О, цей уже дядько! Ні старого, ні малого — нікого не минає, щоб не зачепити.

— Ну, діти, не стіймо, сонечко не стоїть.

… Сонце палить. Дедалі дужче, аж варить. Подихне вітерець, набіжить хмаринка — ніби мати рідна на голові чуб погладить. Далі ні хмаринки, ні вітру, сонце ніби нерухоме стало серед неба. Пече, аж у голові туманіє. Пов’яли хлопці, поварились, як раки. Вже й розмови немає. Тільки часом коротенько обзивавсь Кирило:

— А що, хлопці, та коли б оце той дзонтик?

Або:

— Оце б, хлопці, того квасу чи мороженого, що в Києві продають на Євбазі! Еге?

Бондариха одкашлялась:

— Може, вже, хлопці, їсти похотіли? Ось зараз, діти, зараз будемо обідати.

Та довгий здався хлопцям той "зараз". Спина не розгинається, руки як дерев’яні — не слухаються. Здавалось: ось-ось сам повалишся на сніп. То лічили снопи, а то забули. Позирали на сонце. Наостанку не витримав Василь, кинув серп на сніп.

— Мамо, вже, мабуть, будемо обідати.

Бондариха кинулась, мов проснулась:

— Таки й правда, а я задумалась та й забула. Кидайте, діти, буде вже.

— Ху! — витирають піт, над силу тягнуть ноги, мов їх зараз повипрягали з плуга.

— Потомились, хлопці? — співчуває їм Бондариха. — Це добре гостювання — тільки прийшли, а їх зараз у роботу позапрягали.

Обідати посідали під копами, в холодку. Василь витяг з-під снопів торбу і почав розкладати обід.

Дечого багато забудуть мандрівники з тієї мандрівки, та, мабуть, довго не забудуть того хліба, вітром обвіяного, сонцем присмаленого, що хрумав на зубах, як пряник, та того сала в капустяному листку, що розтавало на сонці, що мазали ним скоринки, та ще тих прив’ялих у ворочку вишень. Брали добрі кимси хліба і незчувалися, де вони дівалися з рук: танули, як віск.

— А що, хлопці, чи їли ви щось таке добре в Києві?

Хлопці тільки загули з повними ротами.

Обід був веселий, гомінкий. Кирило сипав, як із рукава: про "бариню", про "дзонтик", про порошки для апетиту, про москаля, що ходив уперше косити.

Регочуть, аж давляться.

По обіді хто пішов по воду, хто ліг під копами спочити.

Ліщина гомонів безперестану, вираховуючи, чи вийшла б скирта до хмари, коли б позводити всі на Україні копи до одного місця.

Бондариха чи спала, чи ні, — встала, пішла на суміжну ниву, де лежали вітром поплутані покоси. Підіймала колос, журно головою хитала. А вернулась, бідкається: пересохло на кострицю Маринине жито — висипається. За чуже жаль. Треба буде допомогти сердешній, як своє впораємо.

Всі повставали і, потягаючись, пішли до своїх недожатих снопів.

Непомітно надійшов вечір. Радісною пожежею спалахнув захід, кинув червону стуму на лани, мов туман. Ніби під чарівним ліхтарем на екрані виросли рядами силуети кіп, як зубчасті дзвіниці. Шпурнули від себе, куди видно, велетенські тіні. Шугнуло вгору недожате на могилі жито, як ліс, живими тінями в рожевій імлі заметушились женці. Суворими, дорогими фарбами мальована убога їхня одіж.