— А поки-то їх викохала…

— Ну вже правда: кому-кому, а що вже цій бідній Оксані довелося зазнати… Загомоніли:

— Знає вже добре, як орати, як і сіяти.

— Така вже наша вдовина доля, — зітхнула Марина. Оксана підняла голову й заспівала до чарки:

Усі гори зеленії,
тільки одна гора чорна, —
тільки одна гора чорна,
виорала бідна вдова…

Зразу Василь і Настя спустили очі вниз, посмутились. Віті здалось, що починається якась служба: він чогось устав і знову сів.

… Виорала, зволочила,
слізоньками примочила…

— Було, ні світ ні зоря — клунок на плечі, цього на руки, цю за руку…

І Оксана почала розповідати про своє гірке вдовине життя з малими дітьми.

Свідки цього — Настя й Василь — тепер сиділи задумані і серйозні.

Хлопці-кияни слухали й розуміли все те, з чого в школі сміялись: і те, що Василь і Настя за очі матір взивали "вони", і нащо здіймали у класі з підлоги "святий хлібець"… А чорна земля, що стільки шуму-грому збивається за неї на світі, здавалась уже їм заповітними, здавна омріяними скарбами, що не даються до рук людям… та земля, що вся од краю до краю народною тугою повита, сльозами вдовиними примочена. Рішуче хитнув головою синьоокий Кирило, повернувся він до Василя й Насті, далі витер вуса і заспівав

Мати ж наша, мати,
не журись ти нами, —
ми повиростаєм
та й розійдемось самі…

— Так-то… — До Оксани: — Не журися, сестро, того, що було, вже, мабуть, не буде. Почало розвиднятись — буде день.

Загули люди:

— Хоч не ми — діти наші, а таки зазнають чогось кращого.

Василь щось шепнув матері на вухо. Оксана кинулась.

— Ну, що ж, діти, як пора, то й пора. Заворушились, встали, цілим натовпом висипали з хати; прощались.

— В час добрий!

— Їдьте та й знову приїздіть до нас на літо! Тут ми вас, може, й поженимо, — жартував хтось.

— Пишіть листи!

— Присилайте газетку!

А дід Маркіян до Валі:

— Та розпитай там, Петровичу, про "клєточку"! Дядько Кирило сів на віз, узяв віжки в руки. Цьвохнув батогом, і віз заскрипів із двору. А в селі гомін.

Два школярі, яких загітував Вітя, в останній день мало не бунт вчинили проти батьків та матерів, що не пускали до Києва вчитись. Чути було — десь бідкались:

— Ну й що ви скажете — збаламутили дітей, що тепер і ради їм не даси.

Один з торбинкою тікає до воза без шапки, наздоганяє його мати, б’є шапкою по плечах кидає її йому в руки. Другий, червоний і заплаканий, проте з радісною перемогою, турманом вилітає разом із торбиною з сіней на вулицю, з материним буханом у спину, замість благословення в дорогу. Рушили з піснями. Настя довго стояла, схилившись, на воротях, поки не стало чути пісню. Увійшла в хату, взяла зшиток, в якому написали київські гості "на спомин". Зараз Настя не хотіла читати — лишала надалі; проте не втерпіла, щоб хоч деяке слово не вхопити очима. Ось Валине кидається у вічі:

"Прощай, Насте, твій образ навіки… Побачу тебе в ореолі… "

Ось Вітине, коротеньке: "Не забудь київського шалапута й босяка Вітьку Барановича!!!"

А ось Кость: швидке, схвильоване, гаряче писання. Знаки вигуку, знаки запитання… Настю впекло, як іскра, слово "навіки"…

Щирістю, молодим запалом, гарячими надіями віє Насті від цього дрібного писання, і любо їй дивитись на нього тепер, не читаючи. А читати буде коли: спереду багато осінніх днів та сумних вечорів, довгих, самотніх. Буде, буде вона їх читати, та й не раз…

XXVIII

Потяг (товаровий), що в нього пощастило мандрівцям упрохатись із своїми речами, далі Дарниці не пішов. На щастя, вертались з таборів червоноармійці в місто — все добро школярське взяли на віз.

… Торохтить шинованими колесами по бруку військова гарба, парою биндюгів запряжена. Мішки, скриньки — всі найтяжчі хлоп’ячі речі — на возі; за возом — креше чобітьми сільська ватага. Місто ще далеко, а вже відчувається якийсь могутній водоверть, що від нього подихає бадьорий хвилюючий вітерець. Коли ж перед очима встало, як марево у хмарах, велике місто, і стіною виступили, розгорнулися зелені київські гори — горді й холодні, на горах — інші гори, стіни, мури, мережані будинки, золочені верхи, суворі й байдужі; коли внизу під горами крицею блиснули сині дніпрові хвилі, а над ними вгорі виросли сади, арки, мости, монументи, — бідні новаки-селючата поніміли, і серце їм занило. Крім невеличких клунків у руках, вони нічого не мали, в цей невиданий світ вступаючи. І міцно-міцно стискали вони в руках всю свою економічну базу — ворочок з сушеною локшиною та засохлу хлібину.

Свіжі, бадьорі, ніби накачані за літо смоком, ще обвіяні духом пашні й сіна — вертались кияни до міста.

Той свіжий, хвилюючий вітерець, що подував на них ще здалека, тепер зростав.

Раптом прокинулось громове царство: переможно заревів пароплав, розкидаючи гук по горах і просторах, суворо гриміло десь залізо, верещали дзвоники трамваїв. Здавалось, там шумить, кипить унизу вогненне море, видимаючи вгору шумовиння. Підіймається воно до хмар, грає на сонці кольорами і застигає багатоповерховими будинками тонкої архітектури, золотими банями, монументами.

І в громі і блиску тоне десь далека-далека хатина Бондарів у степу, блідне заплакана Настя на воротях, розходиться в туман…

Все забувається.

Тільки що ж то так сяє і гріє на руці в Костя? Що то не тьмариться серед кам’яних мурів і золочених київських верхів?

(1927)