— З дороги! З дороги! Розступіться! — 3 повним возом мішків, сам стоячи на возі, спітнілий, без шапки, навпростець жене волів очмарілий дядько, високо в повітрі помахуючи батогом.

Натовп розсипається, як гора піску, і знову все зливається в один шум.

— Гу-у! Гу!..

А десь коло вітряків, де крутиться карусель, усе глушить безжурний бубон:

— Ярмарок! Ярмарок! Ярмарок!

Вітя востаннє почув здаля голос:

— Вітю, де ти? —І вже більше не бачив їх на ярмарку.

Коло млина на завідні сидять парубки, і відтіля дує якимось вітром-стихією, що несе тебе вгору, в блакить, гойдаючи, як у колисці:

Та й не дала тому коза-ко-ві
Ні ща-стя, ні долі…

І вже здається, що ввесь ярмарок пливе десь високо вгорі, гойдається в запашних небесних просторах.

А зразу за ярмарком починається степова тиша. Гонів двоє — і ярмарковий гук затихає, як писк комариного рою. Ще кілька кроків — і вже тільки лопотить в уші степовий вітер та верба край шляху кволо махає вітами, мов бореться з дрімотами… далі, як свічі, куряться живим іще смутком степові могили… із-за могил встають примари татарської орди… Вітя блукав по ярмарку, як у сні. Все забулося: вчорашній вечір, Настя, сьогоднішній спектакль. Правда, десь у йому глибоко гуло, як струни од вітру:

Поки тебе я не бачив,
я щасливий був…

Проте це було поза; свідомістю, а його думки були всі на ярмарку. Крутився на каруселі, пив квас, купив довгий, в червоному папері, цукерок. Ідучи додому, думав про те, як він усіх здивує, розказавши, що був на ярмарку. Насті ніс подарунок — цукерок. Переходив через греблю. Ветха, старенька гребелька заросла з обох боків темною сумовитою вільшиною. Вітя почув якусь тиху розмову. Далі над водою, на прикорні сухої вільхи він побачив: сиділа якась пара — парубок і дівчина, що, видимо, верталися з ярмарку. Вітю щось торкнуло: підслухаю. Пройшов під пересохлою греблею, став за товстим стовбуром, глянув — і щось бухнуло Віті в грудях: не може бути! Поруч сиділи Кость і Настя.

У Насті виблискував на руці олив’яний перстень, очевидно, недавно куплений на ярмарку, Кость хватав її за руку, намагався зняти перстень. Настя боронилась тільки для блізиру, і перстень незабаром був на руці в Костя. Далі Кость почав казати, що дід із бабою, що в їх він працює, умовляли його зостатись у них за сина, що вони обіцяють спорядити йому господарство, оженити його тут у селі…

"Еге-ге-ге… Ось яке діло!" — ударило Віті в голову. Справа видавалась цілком серйозною. Аж ноги затремтіли у Віті — не встояв на пеньку, плюснув у калюжу, помчав з-під мосту лепешником у лози. У грудях шуміли струни, як буря.

Брала на Настю лють і жаль: "Не далі, як учора, перед людьми присягалася, що мене любить, а сьогодні вже з другим! Ні, зраднице, так воно не буде! Отой твій перстень не сьогодні, так завтра буде у Віті на руці, а як ні… "

Повний гнівних слів і всяких нахвалок, Вітя грузнув по коліна в болоті, спотикався і механічно шепотів:

Тепер моє серце плаче…
Угу-гу-гу-гу…

XIX

Спектакль зі співами, з декламаціями і, як водиться, на "користь". Про це подбала Соня. Помешкання — недобудований "гамазей" за селом, п’єса — твір Василя на одну дію, що ставили в школі: "На баштані". Дійових осіб багато, на ролі без слів заохотили школярів місцевої чотирирічки. Головна розпорядниця — Соня. Бігала, забувала їсти, вночі не спала, їй, було, запропонували ролю — засоромилась, почервоніла, замахала руками: "Куди мені, грішній", — і смутненько зітхнула. Грати вона дуже хотіла — боялась. Уже сонце схилялось на захід, як прибули з ярмарку Кость та Настя з новою червоною хусткою. В театрі — аж гудуть. За сценою вдягаються, гримуються. Усі хвилюються. Василь — спокійний, як завжди. Кругом його безладдя, суперечки — він гримує Настю з кам’яним виразом. Його підганяють, сіпають, закидають питаннями — він ще байдужніший, ще спокійніший. Тільки пильно придивившись до його очей, можна було вгадати в ньому приховану напруженість, як у того вола, що з осторогою вивозить снопи з грузької нерівної дороги. За сценою вже стукотять ногами. Соня стражденно:

— Починайте! Та починайте ж бо!

Настя не встоїть на місці, тупає ногами:

— Швидше! Швидше! Бо як стемніє, що будемо робити? Грати при каганці?

Василь приплющує на неї одне око, як на малюнок. Тягне:

— У-у-спіємо.

Одступив крок назад, повільно милується на своє малювання. Розмалював сестру до свого смаку. Всі на мить примовкли — очей не одведуть:

— Як картина!

Василь гордо витирає руки:

— От тепер можна й третій дзвоник давати.

До суфлера:

— Валю, гляди ж, вивозь!

Настя знала, чого домагалася червоної хустки. Така була вона в ній привабна, так та хустка була їй до лиця, що тільки вона з’явилась на сцені — так і вбрала в себе очі всієї аудиторії: захоплення, заздрощі, зачарування — все пішло шелестом. Проте та ж хустка мало не провалила п’єсу. Суфлер Валя, що на його була одна надія, бо репетиції не встигли зробити, — цей суфлер теж не міг одірвати заворожених очей од Насті в червоній хустці, кивав їй, моргав з будки, поки загубив у зшитку ті слова, які мав подавати. Замовк. Соня припала до лаштунку, дивиться; за серце взялася, аж зблідла, аж присіла.