Поки тебе я не бачив,
я щасливий був…
Тепер моє серце плаче:
умгу-гу-гу, гу-гу.

І цей останній, невияснений рядок звучить йому таємно, ніжно і смутно. Здавалось: коли б найти йому відповідні слова, вони б пронизали Настине серце наскрізь…

— Вітю! Снідати іди! — гукав Василь у дворі. Вітя пригадав учорашнє, зігнувся, попід лісою, городом, межею — вискочив у поле на шлях. Шляхом їдуть люди возами і йдуть піші. Вітя побачив знайомих:

— Куди?

— На ярмарок.

Вітя охоче пристав до гурту.

XVI

Дід Маркіян викохує сад "по книжках", і немає ні в кого на селі кращих сортів груш та яблук… А вродило цього року — листу не видно. Посеред саду старезна яблуня, всипана райськими яблуками, аж гілля кіллям підважені; під яблунею — солом’яний курінь. Коло куреня — яблука, груші, сливи — в коробках, у відрах, купами. На низенькому ослінчику, в величезному солом’яному брилі сидить Валя, коло нього дід Маркіян. Кінчають партію в шашки. Грають вони завжди на "інтерес": проспівати тричі півнем, оббігти кругом саду або пройтись "гусячим кроком".

Це таке пішло в селі в моду. Гра скінчилась без виграшу. Дід зітхнув, почухав голову, постояв — хотілось іще, все ж вирішили — іншим часом.

— Так ти дивись тут, Петровичу, поки надійде стара (по батькові дід почав величати Валю з того часу, коли довідався, що Валя — редактор), а я на часину на село піду.

Побачив дітей коло тину:

— А чого вам тут треба? Га? Яблук? Гони їх Петровичу, лозиною від ліси, бо цьому краю не буде. Бач які? Яблук?

Далі вернувся до дітей:

— Ану, скажіть: хто ви такі, яких батьків діти, — тоді дам:

Вимуштрувані дітлахи стали в шнур і в      один лад проказали, як на лекціях, із "Кобзаря":

Славних пладідів великих
плавнуки погані…

— Отак! — промовив задоволений дід Маркіян. — Дай їм, Петровичу, сукиним синам, по яблуку.

Пішов, осміхаючись у бороду. Валя почуває себе, як у своєму власному. Взяв граблі, сінце з-під яблунь вигрібає; покуштує малини, надкусить кислу сливу і лусне нею об дерево; струсне грушу. Ліг горілиць коло куреня, дивиться на небо, мріє: "Умовляє він діда Маркіяна їхати в Київ і поступати на робфак. Там звертають увагу на великі здібності дідові. Минає кілька років, й увіходить у славу по всій Україні славетний лікар, якого вся Україна так і зве: дід Маркіян. "Повезіть до діда Маркіяна"… І от раз Валя сидить у своєму кабінеті (він редактор великої, популярної газети на всю Україну), аж ось увіходить сивий, шановний дід, приглядається до Валі: "Невже ж це ти, мій славний, юний друже?" Обійми, стискання:

"Так, так, це я, мій сивий, славетний друже, пам’ятаєте… " Голос за спиною:

— Сторож спить і не бачить, що в саду злодії.

Валя кинувся: Настя осміхається, гризе яблуко. Завжди, коли надходили близько до Валі дівчата, він почував неспокій. Так і тепер: миттю, за звичкою, махную рукавом під носом, чи немає там чогось зайвого, озирнув свій костюм і, тільки звірившись, що все в нього в порядкові, принаймні спереду, заспокоївся.

— Заходь, Насте, до куреня. Настя підходить:

— Я на одну хвилинку.

Озирається:

— Як же у вас тут гарно-гарно…

Ходить по саду. Валя, як гостинний хазяїн, все показує, розповідає, пригощає то тим, то іншим. Пильнує тільки того, щоб не стати спиною до Насті. Пригадав — там на штанях дірка. Настя підтакує, киває головою, пробує сливи, груші, а думає щось своє. Далі переходить до діла, перебивши Валю:

— У мене до тебе, Валю, прохання. Оце я збираюсь на ярмарок. Треба неодмінно купити червону хустку і разом треба прорепетирувати хоч би з одним Костем п’єсу. Щоб не гаяти дурно часу, я вирішила взяти з ссбою Костя і дорогою зробити з ним репетицію. Так оце я прийшла за рукописом. Ти вже переглянув його?

— Уже… чи то пак, ні… Та я раз уже його суфлірував, то я не боюся…

— А може, й ти підеш з нами?.. — Настя прищурила око. — Будеш нам суфлірувать дорогою. Побудеш на ярмарку — цікаво! Добре?

— Я… — Валя пошкріб під брилем, почервонів.

— Ходімо, а то ти все чогось тікаєш од нас. О, бач, уже й почервонів.

Худеньке обличчя Валине справді почервоніло ніжно-ніжно, аж синенькі жилки виступили на чолі. А вона дивилась на нього синіми, як квіточки, очима, що з них от-от пирсне сміхом.

— Та не червоній, — протягла вона і сама почервоніла, а рукою скинула бриля й разом погладила його по довгому професорському волоссі. Валя стояв нерухомо, як скований. Настя набрала серйозного вигляду.

— Ну, я вже не буду… Так збирайся, Валю, швиденько. До обіду ж треба вернутись, бо після обіду вистава. Соня вже й квитки попродала.

Коли Валя знов зостався сам, перш за все побіг у курінь, де в старому дідовому козирку бачив з ниткою голку. Скинув штани, почав латати…

XVII

Валя надів білу сорочку, полатані штани, розчесав свої русі патли, знайшов рукопис, пішов до Бондаря. На майдані мусив спинитися: коло кооперативної крамниці — гурт селян. Сиділи на моріжку й грали в "підкидного". Спокійно, методично. Після кожної партії розправляли плечі, закурювали і потім цокали пальцем по лобі тих, що позоставалися в дурнях. Валя не втримався од спокуси, щоб не постояти. Далі присів, зазираючи в чужі карти. Потім упрохався разом згуляти. А після цього про все забув і сидів коло гурту з блискучими від азарту очима й з червоною гулькою на лобі, дожидаючись, коли йому знову дадуть змогу одігратись. Зазирав через спину в карти, нервово совався, нетерпляче підказував. Улицею йшли вже Кость і Настя.