Про УКРЛІТ.ORG

Вир

C. 98

Тютюнник Григорій Михайлович

Твори Тютюнника
Скачати текст твору: txt (2 МБ) pdf (1 МБ)

Calibri

-A A A+

— Ось ми з тобою разом, — часто говорила вона. — І здається, що ніщо в світі не розлучить нас, а прийде така хвилина — і не будемо ми разом.

— Не вигадуй казна-чого, хто нас зможе розлучити? — не погоджувався Тимко.

— Доля. Вона ні тебе, ні мене не запитає, а зробить так, як їй захочеться. Щось таке нам поробиться, і не будемо ми разом.

— За язик укусилася, бісова дівчино! — сміявся тоді Тимко.

—А, нічого того не буде, все-бабські вигадки", — подумав він тепер, прислухаючись до гомону косарів, що вже розходились по домівках. Тимко також устав і, розшукавши свою косу, пішов лугом, то поринаючи по пояс у сиву хвилю туману-випару, що густо валив із ріки, то виходячи з нього, розгортаючи його своїм тілом. На болотах за Ташанню безугавно кричав кулик, іноді спросоння скиглила сполохана чайка, від o ріки віяло теплом, від скошеного лугу — розіпрілою за день на сонці травою.

"Ет, що там думати та гадати — всі люди живуть, мають щастя, і я його буду мати", — і він, викинувши з голови всі ті роздуми, які мучили його, швидко закрокував до своєї хати.

Зайшовши в сіни, він зупинився від пискливого голосу батька, що комариним гудінням проникав крізь напівпричинені хатні двері.

— Доки він у мене в печінках сидітиме?! — кричав Йонька, і по його писклявому, аж повискуючому голосу було видно, що сварка йде вже давно і що вона досягла вже тієї вершини, коли старий був здатний на всяку підлість. — Людські діти самі на себе гроші заробляють, а цей сів мені верхи на шию і злізати не думає?!

— В нього мозолі з рук не сходять, чого ж тобі ще треба? Його не жалієш, так хоч наді мною змилуйся за те, що я тобі весь вік годжу та потураю.

— А щоб тобі пожаром голову спалило за таке го-діння! Та ти мені в ноги падай за те, що я твого ви-шкребка весь вік годую, щоб його сира земля проковтнула з вогнем та димом!

— Гріх тобі, Йосипе, гріх!

— А тобі не гріх? Тобі не гріх було!..

В хаті щось ляснуло, з гуркотом покотилося по долівці пусте відро. Все перевернулося в грудях Тимка, і він, тяжко задихавши, рвонув двері. Йонька швидко повернув сухе і хиже, як у роздратованого тхора, обличчя. Сухенькі кулачки його дрібно тремтіли. Мати, жалісно згорбившись, сиділа на лаві, бліда і злякана, тримаючись долонею за щоку.

Побачивши Тимка, вона встала і з таким виглядом, що в неї просто болять зуби, пішла в хатину готувати вечерю. Йонька також засопів і вийшов геть. Тимко сів за стіл, виїв миску борщу, випив півглека молока і, не обізвавшись до матері й словом, вийшов із хати. Біля курника він намацав весло, кинув його на плече і через ’город попрямував до Ташані. В садку від яблуні відді-^лилася постать Йоньки, сипонула в темінь іскристою порохнею з люльки.

— Це ти, Тимку?

— Я.

— Куди тебе морока несе опівночі?

— Я тери хочу потрусити.

— Удвох давай потрусимо, бо ти такий, що рибу продаси, а грошики прикарманиш. Весло взяв?

— Осьдечки воно.

— Ходім.

Спустилися вниз, біля верб розшукали човна. Йонька примостився на кормі, Тимко з веслом посередині човна. Відіпхнулися. Тихо плюснула під човном вода, ламаючи в ріці чорні тіні прибережних верб, згортаючи ясні зорі в чорний мішок; десь у лозах кахнула качка, писнула очеретянка, бовтонув сом; дихання літньої ночі пройшло понад очеретами, що тихо заворушилися і зашелестіли, вологим доторком лягло на обличчя людей, які пливли в човні.

— Чого це ти до другого берега правиш? — сердито обізвався Йонька, розкурюючи люльку, що малесеньким світлячком то спалахувала, то згасала в ріці поряд із його тінню.

— Там у мене саж прихований.

— І багато назбирав?

— Кілограмів двадцять…

— Ото!

Тимко хутко погнав човен на корчі, що чорніли на протилежному березі. Удвох із Йонькою витягли човен на траву, щоб його не знесло хвилею, пішли, продираючись поміж лозою. На галявині між вербами зупинилися. Тимко щосили розмахнувся веслом, шмагонув старого понижче спини. Лункий виляск покотився понад Ташанню. Йонька упав на землю, рачки поповз у кущі.

— Ря-а-а-туй-те-е-е! — закричав він, ховаючи поміж лози сухий зад.

Тимко виволік його звідти і шмагонув ще кілька разів так, що старий аж засичав від болю, перестав кричати і притих. Потім хлопець перегнав човна на свій берег, прив’язав його до верби і посварився кулаком у темряву:

— Оце тобі і за себе, і за матір, старе дишлої — і через городи, понад Ташанню подався на інший кінець села.

Незабаром він переліз через тин чийогось саду і пішов до хліва, що чорнів у темряві. Прив’язаний біля яблуні пес загарчав спросонку, але Тимко обізвався до нього, і той затих. Парубок відкрив двері, що чимось були підперті зсередини, увійшов до хліва, поліз на сіновал.

— Хто там? — хрипко спитало звідти, і на Тимка війнуло запахом сплячої людини.

— Це я. Тимко.

— А-а. Лізь сюди, — запросив Марко. — Чого це ти такий мокрий? Де це тебе трясця носила?

— Ятери трусив.

— І багато риби наловив?

 
 
вгору