— Не морочте хоч ви, діду, голови! — накинулися на старого.

— Так що робити?

— Он бригадир іде. Він про все скаже.

Підійшов Прокіп, витер кашкетом спітнілого лоба.

— Тільки що передали з району, щоб усі розходилися по роботах. Крім того, закривайте на ніч вікна і запинайте ряднами, бо він із літака бачить світло і бомбить.

— Яка там робота в біса? Коси, а сам поглядай, чи бомба не летить.

— А ти ззаду снопи поприв’язуй…

— Мели. Язик без кісток…

Люди по роботах розійшлися, але працювали тривожно: кожен ждав нових вістей із фронтів великої битви, що вже почалася десь там, за синім обрієм.

Перша ніч була особливо тривожна і моторошна. В селі панувала темрява. Ні світла, ні вогника. Налякані темрявою, по околицях вили собаки. Десь на За-лужжі надсадно, з підвиванням, кричав сич. Дядьки посилали Дениса з рушницею, щоб вислідив та підстрелив, але він не пішов, боячись, щоб Гнат не відібрав дробовика. Люди по двоє, по троє, а то й більшими гурточками збиралися біля дворів, пильнуючи небо. Але воно було тихе, мирне, тільки блимали на ньому зорі та, як і вчора, як і цілі віки назад, мерехтів срібним пилком Чумацький Шлях.

— Сидите ото, цигарками блимаєте, а воно, не дай бог чого, то так і шарахне по ваших дурних головах, — сварилися жінки на своїх хазяїв.

— А ви чого повиходили? Ідіть он у хату, бо дітвора спати боїться.

І знову смалили самосад, вели тихі, неквапливі розмови.

— Хліба стоять, як вода, хто ж їх тепер косити буде?

— Жінки покосять та діди, а нам скоро повістку в руки — і прощай, рідне селої Хто повернеться, а хто й кістьми ляже.

— Ех, коли б я спіймав того Гітлеряку, сто чортів його матері, я б його не карав, а водив би на шворці, доки б він і дуба врізав, щоб знав, як на чужі землі нападати.

— Німаки, вони на чуже добро здавна ласі. Он у вісімнадцятому теж приходили, а тоді хтозна-де й ділися. Отак і тепер буде.

— Буде то буде, та скільки тієї крові людської проллється.

— Тільки без паніки, — підбадьорював усіх Охрім. — То тільки напочатку страшно, а далі звикаєш. От у мене на фінській війні був такий случай…

Дядьки притихли: всім же цікаво послухати бувалого чоловіка.

— Була у фіннів сильно укрепльонная лінія Манергея. Чого там тільки руді супостати і не набудували: доти, дзоти, окопи, в сто раз обнесені дротом. У кожного фінна кулемет і на двох одна гармата. Одним словом, б’ють так, сучі сини, що голови не піднімеш. Скільки раз ми на ту лінію в штикову атаку ходили, скільки на "ура" брали — нічого з того не виходило. Але от одного разу прибігає наш солдат в окопи (діло було вночі) і вручає командирові наказ: дати всім бійцям по двісті грамів спирту і щоб вночі прорвали укреплєнія. Ну, ми випили, закусили, гвинтівки на руку, кулемети вперед — пішли. Підходимо до окопів, чуємо, фінни балакають: "Русь, — кажуть, — не прийде, морозу побоїться". А ми вже тут як тут,’тільки наказу ждемо.

— А ти хіба по-фінськи розбираєш?

— А що ж тут такого? У них така розмова, як і в нас, тільки другими словами. Да-а-а… Стояли ми, стояли, коли десь уже з півночі приходить наказ: іти на штурм. Брат ти мой! Як крикнули ми "ура", як пішли, як пішли… Колем, бйом, уполонберьом,а фінни метушаться, як вівці в кошарі. Взяли одну лінію, взяли Другу, а до третьої дійшли — і стали. Гранітна, хоч зубами гризи, висотою якби оце три тини один на одного поставив, снаряди б’ють — не пробивають, кулі також не беруть. Підбігає до мене командир дивізії, трохи не плаче. "Виручай, — каже, — товаришу Горобець, порадь мені, як цю прокляту стіну взяти". Подумав я, подумав, а тоді й кажу: "Підтягніть артилерію і смаліть прямою наводкою". А він розвів руками та: "Що ж, — говорить, — артилерію підтягти не штука, та як я команду дам, щоб огонь відкривали? Горло ж зовсім захрипло. Може, ти, товаришу Горобець, виручиш? У тебе голос наче підходящий". — "Що ж, — кажу, — це мож-. на". Відкашлявся та як крикну: "Прямою наводкою по ворожій крєпості з усіх, що єсть, орудій, плії" Матінко моя ріднесенька, що тут сотворилося! Гуде, гуркоче, свистить, одним словом, такий шум зчинився, що нічого не чути. Коли так через півгодини, чую, щось потихеньку — трісь, трісь. Я тоді й шепчу командирові полка на вухо: "Зараз, — кажу, — стіна завалиться, бо вже тріщить". І справді-не пройшло і двох хвилин, як вона шар-рах! Тільки пилюка стовпом, як із старої клуні. Коли пилюка трохи розвіялася — дивимося: сидять фінни рядочком, руки попіднімали, а біля них оружіє в купку складено. Потис мені командир руку і каже: "Спасибі тобі, Охріме Сазоновичу, за службу. Представлю тебе до нагороди". І правда — нагородили мене медаллю. Одного золота триста п’ятдесят грамів було.

— Та й чого ж ти її не носиш?

— Коли б то вона в мене була, то носив би, а то фінський снайпер кулею відбив.

— Ха-ха! Медаль відбив, а ти цілим зостався? Ну й брешеш ти, Охріме!

— А ти як не тямиш, то краще послухай бувалого чоловіка, як воно на війні трапляється. А діло було так: тільки я нахилився, щоб халяви на чоботях підтягти, медаль, це ти сам розумієш, одвисла, а він у цю секунду — тр-рах! Один ланцюжок зостався. Не інакше, як "зозуля" вдарила.