— Що воно за мара? — не розчовпав Павло Гречаний. — Хіба там і зозулі стріляють?

— "Зозуля" — це стрілець такий, снайпер. Рідко коли буває так, що в шапку поцілять, а то все більше в голову. Рушниця в нього не така, як у всіх, а з біноклем і приближа. Як наведе на чоловіка, то вже, вважай, кришка. Я тих "зозуль", може, штук із дванадцять ізняв.

— І не боявся.

— А чого боятися? Раз народився, раз і помирати. — Охрім пихнув цигаркою, кинув її на землю і затоптав чоботом. — Раз викликає мене командир корпусу і каже: "Даю тобі секретне завдання — познімати по фінському фронту всіх "зозуль", бо від них немає життя. Розроби собі план і вечором принеси на затвердження". Цілий день лежав я в землянці, складав план, і до мене нікого не пускали, бо, самі знаєте, воєнний план скласти нелегко. Вечором приходжу я на квартиру до комкора, він побачив мене, налив мені чаю і каже: "Ну, викладайте, що ви там таке придумали?" Я показав план і говорю, що требуеться мені форма фінського офіцера. "Навіщо ж вона тобі потрібна?" — дивується командир. А я й відповідаю, що поки що це секрет. "Ну що ж, — каже командир корпусу, — зараз форма буде". Зняв трубку, подзвонив у телефон — не пройшло й п’яти хвилин, як приносять мені форму. Да-а-а… Переодягся я, поголився, набризкався всякими дорогими духами і пішов у ліс. Іду — а мороз такий, що туман стоїть і губи злипаються. Я флягу відчеплю, спирту смик і потихеньку просуваюся далі. Коли це чую — шелеснуло щось на сосні, і сніг на голову посипався. Зирк — а на гілці фінн сидить, тримає в обох руках гвинтівку з біноклем і долонями вух’а розтирає. Я зупинився, мовчки махаю йому рукою, щоб з дерева злазив. Він зліз, став переді мною навитяжку, щось белькоче і на нашу сторону рукою показує. Я йому гвинтівку до пуза і — кроком руш до нас в окопи. Він руки вгору підняв, труситься, аж дивитися на нього огидно…

В цей час за тином щось шелеснуло, і хтось із чоловіків крикнув не своїм голосом:

— Німці !!

Охріма як вітром здуло. Біс його знає, де й подівся.

— А-ха-ха-ха-ха!

— Гик-гик-гик!

— Бгу-бгу-бгу! — сміявся навіть Павло, викидаючи з грудей важкий, як вальки глини, сміх.

— Охріме! Ходи-но сюди, це ми пожартували, — кликали його дядьки, але він не обзивався, бо спрожогу вскочив у кропиву і аж сичав, чухаючись, так йому свербіли ноги.

XXV

Не кожному в руки щастя йде — від багатьох воно тікає. Почали своє сімейне життя Тимко та Орися в чужій хаті, в чужих людей. Пустила їх на пожиток далека Орисина родичка — тітка Параска. Чи то жаль їй стало своїх даремно змарнованих літ, що промайнули в самотині та вдовуванні (чоловік помер дуже рано), чи, може, її добре серце само потяглося до мо-лодяток, бо важко і сумно їй жилося одній; але коли вони прийшли до неї проситися в пожильці, то прийняла їх, як найдорожчих гостей: за стіл посадовила, вийняла із скрині розшитий калиною рушник, послала молодятам на коліна, припрошуючи покуштувати пирогів із картоплею та сметаною. Беручи нових пожильців, господиня надіялася на те, що прийде полегшення на її руки, і. вона не помилилася. Тимко відпросився на два дні в бригадира і захазяйнував, як порядний господар: поправив тин, що вже зовсім був розлігся та позаростав бур’яном; нарубав у сазі верболозу і пригородив кабанцеві загорожу, щоб він гуляв там, а не бігав та рився по двору; решту хворосту теж використав на добре діло — відніс до бочкаря на обручі з тим, щоб той понабивав діжки, які вже зовсім порозсихалися в погребі. Покінчивши з загоро-— жами, молодий господар взявся до роботи: —перекрив із дідом Інокентієм хлів (стара крівля зовсім перетліла), заново вшив погрібничок, хотів ще й колодязь поправити, та Павло розрадив: на колодязь треба новий зруб, а його нема. А без нового зрубу хоч поправляй, хоч ні, а води доброї не ’покуштуєш. Отже, вирішено було спочатку заготувати зруб і тоді вже братися до колодязя.

Орися більше поралася в хаті: примазувала, чепурила, чистила, полоскала, понамальовувала на грубці півників, з яких Тимко підсміювався, говорячи, що ті півні схожі на ворон. Орися махала на нього мокрою ганчіркою та покрикувала за те, що він швендяє сюди-туди та зриває примазану долівку. Після порання Орисі все в хаті покращало, поніжнішало і набрало зовсім іншого вигляду: чорна, мов кузня, хата зробилася чистенькою світличкою, вимиті вікна заблищали шибками і пустили в хату цілі снопи сонячного світла, і вся хата розправилася, попросторнішала, і голос у ній звучав лунко, весело, бадьоро. Перед вечором Орися нажала біля Ташані осоки, потрусила в сінях і в світлиці — всюди запахло гіркуватим болотняним душком.

Незважаючи на те, що обоє — і Тимко, і Орися — були зайняті господарськими справами, якесь дивне почуття володіло ними: тривога, сум одне за одним. Особливо гостро віддавалася цьому почуттю Орися, їй все здавалося, що вони з Тимком живуть вві сні, що сон цей незабаром розвіється. Тимко покине її тут, у чужих людей, одну на ганьбу та посміховище, а сам утече за тридев’ять земель. Таке почуття охоплювало її раптово, підкравшись бозна-звідки, руки в неї опускалися, серце бралося тривогою, вона кидала роботу і йшла шукати Тимка. Якщо він був у дворі, вона, побачивши його, заспокоювалася і знову поверталася до своєї роботи, але постійно наглядала за ним і часто виходила з хати, ніби за ділом, і, постоявши де-яебудь, дивилася на нього з такою жадобою, так світила йому в душу і причаровувала його до себе, що він відчував на собі її погляд.