— Р-ря-туй-те-е, вбивають! — закричав не своїм голосом Йонька і з переляку впав.

З городу прибігла Уляна і, побачивши, що старий сидить собі і нікого не чіпає, вирішила, що б’ються між собою брати, бо якраз Гаврило із серйозним обличчям ватлав на землі Тимка. Мати хапала старшого сина за руку, примовляючи: "Гаврюшо! Що-бо ти робиш? Гаврюшо!" Але Гаврило не слухав її, доки неодволік Тимка в хлів і там закрив його. Бачачи, що небезпека минула, Йонька встав і накинувся з кулаками на жінку і таки побив би її, якби не Гаврило, якому тільки й судилося сьогодні, що розмиряти перебойців.

— Це ти навчила його, відьма голохаоста, на людей із смертю кидатися! — репетував на весь двір Йонька.

— Господи, та що тут у вас скоїлося? — все більще блідла Уляна, притискуючи руки до грудей.

— А-а! ти не знаєш! Ти все дурочкою прикидаєшся? Тобі вуха позакладало? Не чуєш, що люди балакають?

— Господоньку святий, та що ж?

— А те, що твій сопляк трохи мені голови лопатою не зрубав. На два вершки від смерті був. Якби не Гаврило, завтра б і ховали. Тільки що зустрів Прокопа Тетерю, каже, що всовіщав Тимка, щоб Орисю з ума не зводив, так він на нього із залізного занозою налетів. Так ні ж! — затупотів йогами Йонька, сварячись на хлів, де відсиджувався замкнутий Тямко. — Я тобі цього не прощу. Я тобі виведу лінію, сибіряка проклятий!

Уляна, плачучи, пішла в хату. Йояька дременув із двору, Гаврило, відхекуючись, озирався навколо, чи ніхто не бачив із сусідів їхньої сварки. Потім сів на дривітню, витер рукавом піт. Кури, задоволені веселою інтермедією, розгрібали гнойок і дружно цокотіли із жвавістю ярмаркових спекулянток.

Брати мовчали. Один салав за стіною, другий сидів, задумавшись, надворі.

— Не буде з тебе доброго чоловіка, Тимку. Отак і зогниєш у тюрмі через свій дурацький характер.

Павло Гречаний, пихкаючи цигаркою-бичем, підійшов до Гаврила і сів поряд. Сорочка в нього була розхристана і висмикана, на м’язистій шиї висихав піт, видно, Павло тільки що випустив лопату з рук. Він не сказав "здрастуйте", не сказав, чого прийшов, а просто сів, пихкаючи цигаркою, і мовчав. Так пройшло з тгівгодини. Потім він виплюнув із рота недопалок і сказав:

— Як був я на Донщині, так спересердя одному козакові двері вилами пробив. Повіриш, як садонув, так і загнались по держак… Н-я-а-а.

Гаврило взяв лопату і побрів до свого двору, а Павло сидів пеньком, пускав дим під чужу стріху. Уляна, що вийшла з хати вилити помиї, сказала, проходячи мимо:

— Ішов би ти, Павле, додому, а то ще хлів спалиш.

— Не спалю, — ліниво обізвався Павло, не рухаючись із місця.

Як тільки Уляна зайшла в сіни, із хліва виринув Тимко.

— Дядьку, дайте закурити.

Павло вийняв кисет і мовчки передав його Тимкові.

— Ти, парубче, свого не попускай. Так-то. Тимко мовчки кивнув головою і довго ворушив у задумі густими бровами, потім перестрибнув через тин і пішов городами до Ташані.

Верби кидали на леваду широкі тіні, біля потічка горобці пили воду, мережали, лапками густу грязючку. Тимко кинув на них палицю, і вони з шумом злетіли, густо обсівши осокір. Петляючи поміж лозами, Тимко вийшов у горішній кінець села. Марка застав вдома. Він сидів за столом і сьорбав борщ. Руде волосся на голові горіло мідним дроттям.

— Пішли зі мною. Діло е, — похмуро сказав Тимко, сідаючи на лаву.

Марко, здавалося, не розчув його наказу, бо дістав із мисника стрючок перцю і заходився м’яти його ложкою.

— Кажуть, перець кров розбиває. А я його змалечку їм. Може, через те й рудий?

Тимко вирвав із його руки ложку, швиргонув під стіл.

— Ти чув, що я тобі сказав?

— О, диви! — наїжачився Марко. — Сказ на тебе напав, чи що? — і, витерши губи, поліз під стіл за ложкою.

— Ти йдеш чи ні?

Марко заблимав повіками і деякий час здивовано дивився на Тимка. Побачивши холодну каламуть у очах товариша, зрозумів, що трапилося щось надзвичайне, і якимось несмілим, мученицьким тоном, в якому почувалася вся гіркота відданого рабства, сказав:

— Іду вже, чого кричиш? — і, згрібши зі столу крихти, вийшов надвір. — Дурна голова що не приду-ма, а ногам робота. І куди ти мене оце ведеш? — допитувався Марко.

Тимко не відповідав. Швидко пройшли через Марків город, спустилися до Ташані. На них війнуло запахом ряски, тихим шелестом очеретів. На Горобцевій кладці жінки, виставивши напоказ голі литки, дружно гупали праниками, і те гупання гарматними пострілами віддавалося за Ташанню. Тимко, жадібними приладами досмоктуючи цигарку, поп’явся стежечкою, що вела до Прокопа Тетері. Маркові відібрало ноги, руде волосся підняло картуз.

— Що ти задумав?

Тимко не відповів. З деяким острахом відкрили хворостяні ворітця, зайшли в двір. Червоний півень, схожий на сердитого турка в чалмі, побачивши незнайомих людей, сердито затрусив сергами і, високо піднявши голову, щось тривожне крикнув на курячий гарем; кури перестали гребтися в гною, попіднімали голови.

Зайшли в сіни. Тимко топтався попереду і ніяк не міг знайти клямку від дверей. Марко переминався з ноги на ногу, як лис у капкані: раптом він почув, як щось капнуло йому на картуз. Він зняв його з голови і побачив руде п’ятенце: угорі на драбині сиділа курка і насмішкувато дивилася вниз.