Гаврило ліниво шкутильгав, спираючись на ясенову ковезку та пощипуючи вуса, схожі на припечені сонцем кукурудзяні чубики. Тимко щулився від вранішньої прохолоди і, щоб зігрітися, збивав батогом святу землицю. Улоговина дедалі звужувалася, і нарешті вони в’їхали в глибокий яр із крутими високими стінами. Тут було холодніше і вологіше, сонце не досягало, із глиняних нір цілими зграями вилітали пічкури, ширяли у биків попід животами і зникали у свіжому прозорому ранковому повітрі. Раптом попереду почулося кінське іржання. Йонька завмер із люлькою в зубах, дав знак зупинитися. Все виразніше чувся тупіт копит, потім зовсім близько брязнула вуздечка, і з яруги виїхав широкоплечий вершник з похмурим, дикуватим обличчям і чорною смолистою бородою.

— Що за ліс везете? — запитав він, спинивши коня. — В колгосп, чи що?

— Ні, добрий чоловіче, собі на хлівчик, — бовкнув Йонька.

— Та-ак. — Вершник обміряв очима колоди, нахилившись із коня, поцокав по них вербовим прутиком. — Завертай назад.

Йонька хижо наставив угору борідку:

— А ти хто такий, що командуєш?

Вершник, не відповідаючи, зліз з коня, дужою рукою легко відсторонив Тимка від биків і розвернув підводу назад. Його вчинок був такий несподіваний і наглий, що всі були приголомшені і не могли сказати й слова. І тільки тоді, коли вершник знову сів на коня і поїхав попереду, Йонька з дивною для його літ шустрістю кинувся вслід за ним.

— Управитель який вилигався! — закричав він, забігаючи наперед і намагаючись завернути биків. — У мене син при двох кубиках у Червоній Армії служить, то маю я право чи не маю?

Гаврило смикав батька за рукав, щоб затих, а він на те не зважав, люто бубнявів очима і ліз на бійку. Шапка, перекручена задом наперед, була аж на потилиці, як у спійманого на базарі баришника.

Здоровань не звертав ніякісінької уваги на крики та сварку старого, їхав собі, опустивши голову і ніби придрімуючи; широка спина його, обтягнута потрісканою шкірянкою, рівномірно похитувалася на сідлі.

В хутір Ковбики приїхали в траурному мовчанні, один Тимко весело підморгував хутірським дівчатам, що, розпалені цікавістю, п’ялися на тини, та чарував їх своїми бісячими очима. Хутір проїхали б без пригод, якби не дід у сірячині, що пас на вигоні кіз. Побачивши процесію, він підтягнув штани, журливо закивав головою:

— Умів, значця, вкрасти, та не вмів заховати.

— А ти чого гавкаєш, бубурішок овечий? — люто накинувся на нього Йонька і залопотів кожушиною. — Хочеш, щоб я тобі наклав на старість?

Гаврило і Тимко насилу відтягли осатанілого батька.

Здоровань лісничий заставив скидати стояки на те саме місце, звідки вони були взяті, склав акта і поїхав геть, не сказавши ні слова.

Йонька плювався всю дорогу, бив себе батогом по спині, потім, щоб полегшити своє горе, всю вину звалив на хлопців:

— Через вас, белебнів, у халепу вскочив. Казав — їдьте степом, так вам у долину захотілося! Мекнули мої стояки.

Як приїхали додому — старий мов сказився: ускочив у клуню, викинув звідти дві лопати.

— Копайте мені яму, прокляті ледацюги. Тимко обміряв очима сухеньку постать старого, розкреслив вістрям лопати прямокутник приблизно для його росту.

— Що ти мітиш? Що ти мітиш, щоб тобі руки посудомило! На стояки яму.

— А я думав, на вас.

Старий тільки махнув рукою, побіг із двору. Тимко відігнав у артіль биків, а після сніданку вийшов з Гаврилом копати ямки.

— Давай вириємо йому одну, під нужник. Старий посидить над нею з пряжкою в зубах і вгамується, — порадив Тимко, але Гаврилові було не до жартів.

— Через його дурацькі витребеньки на роботу не пішов і дома нічого не зроблю.

Надвір вийшла мати з торбинкою насіння в руках, старі калоші ляпали її по п’ятах.

— Город не саджений, корова не нагодована, а він хлів будує. Здурів. Зовсім здурів на старість.

Вонька, між тим, чвалом біг до сільради, його так і тіпало, так і шматувало, щоб поскаржитися владі, як з ним не по-чесному сьогодні вчинили і яка несправедливість його спіткала. Але і в сільраді його чекало розчарування — на дверях висіла табличка з написом: "Прийома нєт. Нахожусь по служебних ділах".

Йонька понюхав табличку і вискочив назад. Кузьма, який по своєму звичаю дрімав під конюшнею, на запитання Йоньки, де голова сільради, почухав перенісся і відповів, що "немаєть, поїхав на совіщання". Йонька потоптався біля Кузьми, пошкварчав люлькою і, крутнувшись на місці, гайнув полтавським шляхом прямо в Зіньків — скаржитися в райвиконком. На Беєвій горі його наздогнав Прокіп Тетеря, що їхав дрожками в район, і милостиво, хоч і з деякою понурістю, дозволив ці і старому під’їхати разом із ним до району. Про що вони говорили дорогою — невідомо, ясно тільки те, що вже аж біля липки, що росла собі самотньо в степу і по якій троянчани, які йшли на базар чи на ярмарок, визначали, що пройдено якраз півдороги, старий зіскочив із дрожок і побіг назад на Троянівку. Він біг так, ще коли вскочив у село, то кози, що паслися на вигоні, повиривали прикорні, і двох із них знайшли після цієї події аж у сусідньому селі. Ускочивши в двір, старий схопив вірьовку, що висіла на тину, і, розмахуючи нею, як киргиз арканом, побіг на хлопців, що спокійненько собі говорили, поспиравшись на лопати. Старий підлетів звірюкою і, ні слова не говорячи, угилив Тимка по боку. Той гикнув від удару і впав на купу свіжої землі, але потім схопився і, згрібши лопату вобіруч, сіконув з нею на два сантиметри вище голови старого.