— А вони разом спали чи окремо? — поцікавився Латочка.
— Піди їх поспитай, — розсердився Охрім за те, що його перебивають. — От вранці вдова й каже: "Що мені, чоловіче добрий, робити, така і така в мене нечисть завелася на горищі, спати не дає, жити заважає, змучила мене, заморочила, хоч із хати тікай". Подумав щіткар, подумав та й каже: "Потрапило десь у вашу хату громове дерево…"
— Яке це "громове"? — запитав Сергій.
— Ну, значить, грім у нього вдарив, — пояснив Охрім. — "Так-от, — каже щіткар, — треба тев дерево знайти і викинути, а якщо викинути не вдасться, то прочитати біля нього молитву і написати на ньому крейдою хрест". — "Як же те дерево відшукати?" — питає жінка. Щіткар відповідає: "Треба, — говорить, — залізти опівночі на горище і, як тільки проспівають перші півні, прикласти вухо до деревини. Котра загуде, то й громова". — "А чого ж, — питається жінка, — прокляте дерево цієї ночі ані звуком не обізвалося?" — "А того, — відповідає щіткар, — що сила хоч і громова, а чоловічого духу боїться. І коли буде в хаті чоловік — мовчатиме громове дерево". — "Де ж я того чоловічого духу дістану? — журиться вдова. — Вдівець не трапляється, а жонатого приманювати бог не велить. А вже коли б був у моїй хаті мужчина, як дитину, його б доглядала, на подушки спати клала, в чорні вуса цілувала". Подумав щіткар, подумав та й каже: "Ех ви, щітки, гребінці, мабуть, вам прийшли кінці. Десять років вас тягав, щастя-доленьки не мав". Жбурнув свій ящик під лаву та й пристав у прийми до вдови. З того часу затихло громове дерево і більше ніхто ніколи про нього не чув.
— Де б його собі таке громове дерево знайти? — нетерпляче засовався під гарбою Джмелик.
— Кажуть, на хуторах такі дівчата, що самі до хлопців лізуть, — гигикнув Гарасько.
— Хоч би старших людей посоромилися, — сердито заворушив вусами Бовдюг. — Безсовісні.
Дощ перестав; хмари розійшлися; західна брама неба розчинилася, з неї ринуло стільки світла, що боляче стало очам, небо зробилося свіжим і чистим, ніби його вимили милом і прополоскали водою; на конях блищала шерсть і парувала на сонці; люди весело розмовляли між собою, і обличчя їхні були веселі і добродушні. "Як же й хороше навколо!" — здавалося, говорили очі кожного.
Оксен також мружився від сліпучого сонця і розминав затерплі від довгого сидіння ноги.
— Що ж, хлопці, сіяти вже сьогодні не будемо, запрягайте — і на Троянівку.
Цю звістку прийняли, як і належало, — весело. Особливо молодь, яка так і кинулася збиратись. Хто запрягав коней, хто скидав на гарбу пусті мішки, один Охрім сновигав, понурий і сердитий, розшукуючи барок, який хлопці навмисне десь заховали. Сергій накричав на них, вони повернули барок, а натомість вкрали черезсідельник. Жарти слідували один за одним, все смішніші та дотепніші, всі сміялися, тільки Охрім світив очима і презирливо копилив губи.
Нарешті’всі зібралися і рушили. Молодь верхи на конях, старики на гарбі. Після дощу зробилося свіжо, в калюжах відсвічувалося західне небо; іноді гарба потрапляла колесами в глибоку калабаню, розбовтувала малинову воду в темно-буру.
Оксен, позираючи на молодь, що їхала із сміхом та витівками, пригадував і свої парубоцькі роки, коли він також був отакий шаливір та веселун, і йому робилося сумно на душі за тими роками, що вже пройшли і ніколи не вернуться, і що він уже давно забув той день, коли весело, від усього серця сміявся. "Невже я такий старий? — запитував він сам себе. — Ці. Це просто від роботи. Робота постарила мене". І йому пригадалася сьогоднішня зустріч із Джмеликом, і він вирішив поговорити з ним. Джмелик їхав поряд із Га-раськом, щось розповідав, не дуже скромне, про своє залицяння до залужанських дівчат. Гарасько гиготів на всі груди, аж падав на гриву коня. Джмелик сидів на коні недбало і дещо мальовано, закинувши назад голову. Правою рукою тримав повіддя, лівою впирався в бік, губи його посміхалися, очі шибеницьки. поблискували.
— Северин, — покликав його Оксен, під’їхавши. Джмелик притримав коня і озирнувся, веселе обличчя його зробилося дражливим.
— Ну, чого? — запитав він грубо.
— Запитати тебе хочу: навіщо ти бунтуєш чесних колгоспників?
— Сергій накапав?
— Не твоє діло. А ти запам’ятай одне: в’юни які спритні, а й тих у підрешітку ловлять.
— Не лякай, я не з плаксунів.
— Я не лякаю, а шкодую, що не розкендюшив у тридцять другому році увесь ваш джмелячий рід. Тепер би легше було.
— А чого жаліти? — здивувався Джмелик. Він шкірився, але обличчя його і особливо очі віяли холодом. — Воно й зараз ще не пізно. Тільки дзенькни в район по телефону…
— Нам не горить. Встигнемо.
— А як не вдасться?
— Це ти про що? — рвучко обернувся Оксен, лютіючи очима, і навіть припинив свого стригунця.
Джмелик весело, але разом з тим і якось жадібно затріпотів ніздрями.
— Щось ти дуже боязким зробився, предсідатель, — уже голосно зареготав він і, вдаривши каблуками коня, пустився вскач за підводами, що вже з’їжджали на Беєву гору.