— Поранені, товаришу генерал. Один тут попався якийсь дивак.

Сани зупинилися, і генерал побачив на носилках молодого бійця з перев’язаною головою і смаглявим сердитим обличчям. Шинеля і гімнастьорка в нього були пошматовані, біліли бинти, що оповивали груди.

— Ось відбираємо, а він не дає, — і санітар показав на бійця, що закривавленою рукою тримав пом’ятого офіцерського кашкета з відірваним орлом. Генерал здивовано підняв угору брови.

— Навіщо тобі офіцерський кашкет? — запитав у бійця.

Боєць лизнув язиком шорсткі губи.

— Я вбив його… Він лежить там, біля схилу, — з трудом вимовив він, і пергаментне обличчя задихало помстою.

— Як твоє прізвище?

— Тимко Вихор. З лижного батальйону. Він весь час облизував губи і просив снігу. Зачувши прізвище бійця, маленький красивий ад’ютант ніби пригадав щось і, вийнявши з планшета блокнотик, швидко перелистав його.

Нахилившись до генерала, тихо сказав:

— Цей хлопець є в списку бійців, що відзначилися в сьогоднішній операції. Комісар п’ятого передає, що він знищив кулеметну обслугу, яка обливала свинцем батальйон, і цим дав можливість швидко повести наступ.

Всі мовчки дивилися на бійця, який лежав, закривши очі.

Генерал був старий солдат, і за своє бойове життя бачив сотні героїв, убитих і поранених, але ніколи він так не страждав, як тоді, коли бачив перед собою забитих або тяжко поранених зовсім ще молодих юнаків. Тоді щось батьківське горювало в ньому і до спазм в горлі здавлювало серце.

— Піднесіть його до мене, — попросив командуючий.

Два санітари обережно взяли носилки, наблизились до генерала. Тимко відкрив очі. Вони були блискучі, і поміж віями кипів біль.

— Пити дуже хочеться…

Лікар, що вже мацав його пульс, кивнув санітарам :

— Натрусіть йому на губи снігу.

Тимко жадібно облизав губи язиком і кинув кашкет на землю.

Генерал простяг руку до ад’ютанта, той вийняв із сумки малесеньку коробочку і щось передав командуючому.

— Ти хоробрий воїн, — сказав генерал і, нахилившись, приколов до шинелі Тимка медаль "За відвагу".

XIV

Удень ще сяк-так, чоловік то біля худобини порається, то піде в луг пеньків набити на розтопку, а притюпає ніч — хоч вий по-вовчи. Глухо, сумно. Над снігами і над хатами провисає чорна мертвота. В такий час із ташанських очеретів виходить вовча зграя, хижо винюхує сніжок, по якому бродила на вечірнім водопої товаряка, всідається навколо ополонок, і зимовими зорями довго світяться в темній воді вовчі очі. Вожак, сильний, м’язистий звір, сидить нерухомо, як на святій молитві. Клацає зубами, одірве від льоду сухий зад (на льоду залишиться ошмульгок шерсті) і, витягши лобасту голову вперед, потрюхикає на роздо-бутки.

Щось гуркнуло в синій пустелі. То від морозу лопнув лід. Свіжа тріщина заграла проти місяця павичевим пір’ям. І знову вовчі тіні в райдужних коронках місяця біжать по льодах.

Ось вожак щось зачув. Ніздрі його затріпотіли і покрилися слизотою. Він різко крутнув убік і щосили погнав до чорної купи куширю, що лежав на снігу. Прибіг і став розривати лапами. Браття-сіроманці не відставали від нього. Але він, вожак, він сам винюхав, він перший знайшов. Отож церемонитися нічого — і летить шерсть із підлеглих. Нарешті знайшов те, що шукав, кинув зубами мерзлу щуку на голубий полумисок льоду. Вона сяйнула лускою, і вожак сильним стрибком настиг її.

Помчала річкою вовча зграя.

А з очеретів видибала лисичка. На льоду золотим карасиком стріпнувся місяць. Лисичка схопила його лапками і лизнула язиком. Ху! Прісне! Риб’ячий дух чманив її і викликав спазми, але вона тільки понюхала те місце, де лежала щука, і, жалібно заскімливши, подалася в село.

Довга зимова ніч. Довга. Тягнеться повільно, як пряжа з бабського веретена. І кожному своє: десять скаче, сотня плаче, а тисячі зубами скриплять вві сні.

В Ионьки в грудях ціле ревище: ловив старості рибу та простудився. Воно б ще й нічого, та ще клопіт — призначено його переобладнати клуб на церкву. А це тільки ж подумай — ризи дістань, ладану дістань, свічок дістань, а де ж тієї вощини візьмеш, коли в селі бджоли не знайдеш? Отут і вихитри хитрячка.

Павло Гречаний всю зиму не злазив із печі, хіба щоб води принести та дров нарубати, і всю зиму йому снився один і той же сон: за ним ганялися телята. Про себе він давно вирішив, що це добрий сон. Наші таки потурять німця.

І в кожного своє нило, в кожного своє боліло.

Орися розгрібала дерев’яною лопатою жар у печі, саджала паляниці. Руде в білих кружалах теля схопилося із своєї постельки і, поставивши ослінчиком ноги, пустило в соломку срібний дротик.

— Ах ти ж паскудне! — насварилася на нього Орися і підставила щербате горщеня.

Телятко, зробивши своє нехитре діло, зацокотіло слюдяними копитечками по долівці, дитячими очима вставилося на вогонь. Орися засміялася і схопила його за оксамитове вушко. Рижик сапнув телячим духом її у груди, лизнув руку.