— Що, моні захотілося? Зараз я тебе поведу до мами.

Орися відв’язала теля і вже хотіла виводити надвір, як у сінях щось зашамотіло і в хату увійшла рідна Орисина мати Одарка. Телятко рвонулося на оривку і занюхало кожух.

— Доїти збираєшся?

— Я тільки хвилечку, матінко, — зашарілася Орися, злякано відступаючи. "Може, з Тимком що, не дай боже?" Кров відлила їй від обличчя, груди ніби хто поколював голочками.

— Теличка? Бичок?

— Бичок. Та такий смішний, — зарожевіла Орися, покрила полою дійницю.

"Слава богу, не про Тимка. Та й хто про його що скаже, як він бозна-де за фронтами".

— Що ж, роби своє діло. Я підожду.

— Я зараз, матінко. Одну хвилечку. Іди вже, іч, лукаве, — заметушилася Орися, підпихаючи телятко, яке раптом затялося і не хотіло переступати порога.

Сивим клуб’ям перекотився мороз, шугонув під лави. Тихо тренькнули вікна: то Орися зачинила за собою набухлі двері. За вікном чувся її улесливий голосок і жалісне мекання телятка.

"Тварина — і та свою матір чує, а моя як пішла з хати, то й місток за собою спалила, — журилася Одарка. — Чоловік по снігах та лісах, а може, вже й живого немає, а ти сиди вдома одна, доживай вік у чотирьох стінах".

Коли Орися повернулася в хату, Одарка сиділа на лаві, біля дверей, як чужа, і мовчала. Біля чобіт темніли калюжі відталого снігу.

— Такий цмолавий, що насилу від корови відтягла, — гомоніла Орися, прив’язуючи телятко в хатині.

Від Орисиного кожушка по хаті пішов морозний дух. Розіпнувшись, вона кинула хустку на скриню, лице її, розпечене морозом, горіло, очі блищали.

Вона знала, чого прийшла мати, але перша не зачинала розмови. Хоч мати і була для неї доброю і не зробила ніякого зла, проте Орися не могла забути, як по ночах давилася сльозами, випрохуючи любові, вимолюючи Тимка, і від тих сліз осідала в Орисиних жилах гіркота. І тепер, як кажуть: "Усе прощається, та не все забувається".

Правда, Орися забігає до матері, провідує, як коли то й поможе в чомусь, та не тягне її до рідного дворища…

— Отака я господиня, що й про гостю не подбала, — завешталася Орися. — Я зараз вам, матінко, сметанки з товченицею та й чарочку вишнівочки знайду. Воно б гуртом веселіше, та батько з матір’ю десь до млина поїхали. Я Гаврила покличу. Він хоч нашуткуе повну хату.

— Не треба, дочко. Може, в чоловіка яка робота, — обізвалася Одарка, а сама подумала: "Батько й мати до млина поїхали, а я вже, виходить, не мати. От і вирости дочку в чужий двір. Віддав — уже не твоя".

На ходу поправляючи зачіску (тепер у Орисі не висіли на спині дві білі коси, в які було вплетено сонце, а були вони закручені ззаду в тугий калач і про-шпильковані). Орися метнулася в хатину і заторохтіла горшками.

Внесла глечик сметани, череп’яну миску товченої картоплі, поставила на стіл, засланий рубчатою скатертиною. Тоді пішла в комору і принесла під фартушком пляшечку вишнівочки, вистелила матері на коліна вишиваний рушник.

— Ну, дай же боже, щоб наші живими повернулися, а ми теж до того щасливого часу дожили, — приказала мати і вихилила одним духом келешок. — А ти чого ж не п’єш?

Орися торкнулася губами, скривилася:

— Як його ті мужчини й п’ють? — почервоніла. Щоки калиною взялися, і засміялася Орися розкотисте, гінко, по-дівочому. — Ой, їй-право, сп’яніла, матінко! Геть-чисто вступило в ноги, — перейшла вона на тихий сміх, і ласкаве, розчулено-ніжне заструмувало з її очей.

— Ти ж тільки губи вмочила, — запишалася мати, внутрішньо радіючи, що все йде на лад і що дочка таки хазяйка й приймає її з всіма почестями. "А коли так, то, може, ще й вийде з того розговору, що вона задумала, якийсь толк".

— А от же так і ходить хвилями. А мій Тимусь не пив.

Вона ще дужче поніжніла очима і, п’яненько схилившись, тихо засміялася, видимо, щось пригадавши їхнє, таємне.

— Один тільки раз, як простудився, то випив цілу склянку і зробився такий смішний. Я йому кажу: "Ти-моньку, навіщо ж ти мене так у коси цілуєш?" А він каже: "Бо ж ти моя жіночка, моя суджена".

Очі в Орисі занудьгували, заятрилися.

— От уже й заплакати хочеться, — усміхнулася п’яненько. — Їжте, мамусю, бо ви зовсім не їсте. Чи, може, не смачне подала?

— Спасибі, дочко. І смачне, і з. рук рідної дитини, та не за тим я прийшла.

Орися прибрала із столу, а мати не зводила з неї очей.

Дочка ще зберігала гінку дівочу постать, але плечі в неї закрутішали, груди набухли і розпирали ситцеву кофтинку, стегна округлилися і круто падали при ході. Від неї вже пахло молоком. Стара підмітила це, але промовчала.

— Скажу тобі, чого прийшла.

Орися швидко пробігла пальцями по кнопках кофтинки і, спіймавши гострий вивчаючий погляд матері, закрила фартухом живіт.

— Нема тобі чого жити в чужих людей.

Орися опустила голову. Пальці, що лежали на грудях, були схожі на брошку.

— Не знаю, що вам і сказати. Він як ішов на війну, то приказував тут жити. І я, матінко, його слова ламати не буду. Вони ж мені не чужі, а рідня, не обижають. А раз він так сказав, то так і буде. А вернеться живий-здоровий, тоді побачимо, як далі.