Друга не менш поширена в селі легенда була про те, як він, повертаючись із служби, не міг знайти Троянівку. У Полтаву його привіз поїзд, далі треба було добиратися підводою. Знайшов Павло хурщика та й питає: "Куди, дядьку, їдете?" Той подивився на солдата, оглянув його з ніг до голови та й каже:

"В Троянівку". — "То підвезіть і мене". — "Сідай, коли ти справді туди їдеш". Приїхали вони в Троянівку, Глянув Павло сюди-туди — щось наче не те. Питає Павло в прохожого чоловіка:

— Це Троянівка?

— Троянівка.

— А де ж тут Настя Гузійка живе?

— А навіщо вона тобі? — питає, усміхаючись, дядько та міркує собі, що коли солдат свататися приїхав, то можна буде з нього і на могорич узяти.

— А на те вона мені потрібна, що моя хата якраз біля її хати стоїть.

— Е, — каже селянин, — немає у нас ніякої Насті Гузійки. Є Губиха, Здориха, Семигласна, а Гузійки немає. Це ти хоч і в кого завгодно поспитай, то любий тобі скаже, що такої в нашому селі немає.

"От яке діло, — думає собі Павло, — три годи як з дому виїхав, а вже позабували мене люди, і вже не знайду, де моя хата стоїть".

— Може, тут позиції були та мою хату снарядом рознесло або спалило?

— Та ні, — каже селянин, — такого не було. Правда, проходили якось цигани через село та в Хоми Негуляйвітренка коня вкрали. Ото і вся позиція. А так усе спокійно.

— Так ви мене таки не пізнаєте? — питає Павло та підсуває на потилицю шапку-плетьонку, гадаючи, що так його дядько швидше пізнає. Дядько підійшов кроків на два ближче, потім відійшов кроків на два дальше, подивився прямо, поглянув збоку, а тоді й каже:

— Та щось таке мені в голові манжуриться, а от що саме, то ніяк не доберу. А ти часом не Оверка Забийперекиньворота племінник?

— Ба! Ба! — зрадів Павло. — Так отож я недалеко біля Перекиньворотів і живу. Отак як іти до церкви, то церква буде по оцю руку, а ярок по оцю, так біля ярка є вуличка, і ото якраз у тій вуличці і моя хата.

— Е, це ти щось наплутав, — не погодився дядько, — бо як отак іти до церкви, то церква буде по оцю руку, а не оцю, а ярка там зовсім немає, і зараз же за церквою Забийперекиньвороти живуть…

— Перекиньвороти?

— Може, це у вас Перекиньвороти, а в нас Забийперекиньвороти живуть. Я в них прошлий рік жито молотив, так що добре та гаразд знаю. Ще мені старий Панько і капицю справляв, бо геть-чисто побилася.

— Панько?! — аж скрикнув від радощів Павло, бо таки в їхньому селі дійсно був дядько, якого звали Паньком, але в ту ж хвилю радість Павлова пройшла і він надовго задумався, щось, видимо, пригадуючи. — Е, ні, це ви щось не так сказали, — заперечливо закрутив він головою. — У нашому селі є Панько, то таки свята правда, але він не лимар, а столяр, і якщо ви поб’єте бича, то це вже вам ніхто такого не зробить, як Панько; а коли порветься капиця, то як би ви не крутилися, а підете до Матвія, бо такого доброго аккураття, як у його шорні, ви й весь світ обійдіть, не знайдете.

— До якого Матвія? — уже присікувався дядько, собі підсуваючи порвану шапурину на потилицю. — а чи ти при своєму умі? Ох ти ж горенько, і коновелька як на те нещастя закрита, — розгублено ляпав він руками по стегнах. — А то я б повів тебе до громади, хай би нас люди розсудили. До якого Матвія? Може, до Вирвикишки?

"Що за дивні прізвища? Негуляйвітренко, Забийперекиньворота? Вирвикишка? Таких у нашому селі зроду не було", — засумнівався Павло і вже хотів навести справку, але дядько перебив його:

— Якщо ти кажеш, що до Матвія, так він зроду не лимарював, а його робота — ярма та діжки. Це тобі й мала дитина скаже. Кращого бочкаря, як Матвій Вирвикишка, правдісінько тобі говорю, хоч п’ять повітів обійди, то й не знайдеш. — Те-те-те! — жваво втрутився візник Лейба, що до цього часу стояв мовчки, спершись на пужално. — Це вже неправда! Це вже ні! Уже кращого бочкаря ніж Давид Каневський, що живе у Опішні, немає і в самому Константинополі. До нього з Акермана, з Молдови і з самої Бессарабії за бочками приїжджають. Щоб я так жив, коли не правда! Якщо вам треба бочку на огірки або шатковку, то кращої ніде не купите. Такі бочки, такі бочки, що коти по дорозі від Полтави й до Опішні, і то не поб’ється.

— Фі-і-і! — презирливо свиснув дядько і аж поморщився від такого Лейбиного вихваляння. — А наш Матвій такі робить, що коти по дорозі від Полтави через Троянівку і до нашого Решетилівського уєзду та й то витрима.

— Що ви хвалитесь?! — скипів і собі Павло. — А наш Панько, думаєте, гірші робить? Та він такі бочки майструє, що сідайте ви обидва і котіть по дорозі від Полтави через Троянівку і до самого нашого Зінь-ківського уєзду, то ні один обруч не ослабне, ні одна клепка не випаде.

— Вай, вай, вай! — підскочив як ужалений Лейба і вхопився за пейси. — Вай, вай! Що ти за чоловік, голова твоя для ярмулки!

— А що таке? — здивувався Павло.

— Ти Зіньківського уєзду?

— Зіньківського.

— З Троянівки?

— З Троянівки.

— А це, —постукав Лейба пужалном по землі, — Троянівка Решетилівського уєзду.