Відпусти ж мене, та й полковничку,
Та й із полка додому…
Ой заплакала та й заридала дівчина за мною…
перекриває сплав голосів Панас Гичка.
— "Дівчина за мно-о-о-о-ю-у", — гуде, як у бочку, Микита Чугай, обіпершись широкою спиною об драбину і примруживши очі.
Охрім сидить, вчепившись рудами за полудрабки, трясеться на грудді разом з гарбою, аж голова падає, жили на сухій шиї понабухали, рот скривив — немічного голосу його не чути за басами, але покривленому ротові видно, що він також співає і призму так старанно, що аж потом обливається і час від асу витирає його рукавом. Денис дує так, що груди його видзвонюють міддю, а лице робиться червоно-фіолетовим. Тимко лежить на спині, розкривши очі, мова його качається сюди-туди по соломі в такт юрбі, а перед ним голубіє небо, небо і небо, і пливуть "нім видіння, недавно бачені, пережиті серцем, болю, хвилюючі, як примари тривожних снів. То немов оїть він на Беєвій горі і, прощаючись, дивиться на до й на братову виглянцювану держаком від вил олоню; то пахне йому рідною оселею, застояним велим духом запареного хмелю; то затуманений зір жадібно мацає в зеленому шумовинні верб за горою червоний бовдур рідної хати; то бачиться йому Йонька що, чортихаючись, бродить по двору і шукає люльку, яку він, запрацювавшись, засунув у тин і тепер може згадати, куди він її подів; то мати, що виїла з хати по воду, стала біля колодязя і стоїть, замавшись, дивиться на Бееву гору, за яку поїхав її н; то кущик трави з гарненькою невісточкою, яку він обережно обкошує; то уявляється йому, як вони Марком ідуть з роботи і їдять кавуна, вкраденого на баштані, обом по бородах тече солодкий холодний ік, вони стріляють один в одного червоними зернятками і сміються; то, нарешті, прокинувшись уранці, він чує, як Орися торохтить у хатині кочергами, звідки пахне підпаленим свіжовипеченим хлібом, і, відкривши очі, бачить на лаві торбу, пошиту з новенького рушника, напхану всяким їством на дорогу…
Та й нехай плаче, та нехай плаче,
Та нехай собі тужить, а молоденький
Та й новобранець три годи послужить… —
Плине пісня, і знову поскрипує гарба, тюпають коні, крешуть копитами засохлу, потріскану від спеки землю.
Ой служив службу та воєнную та й став помирати…
І став же він та перед смертю дівчину бажати…
І ця старовинна пісня ніби прорвала щось всередині в Тимка, він уткнувся лицем у солому і тихо, беззвучно заплакав. І це були перші і вже останні сльози за всю війну.
— Ет, завели якоїсь поминальної, — незадоволено скривився Марко. — Давайте веселої почнемо!
— У нас ні весела, ні сумна до діла не вийде, — люто сплюнув через полудрабок Панас. — Он він усю службу псує, — показав він на Охріма, що саме відкашлювався, як дячок на криласі, готовий втрутитися і в веселу пісню. — Хіба з ним можна співати, коли він тягне, як цапа за хвіст.
— Бо трясе-е-е, — виправдовувався Охрім, не випускаючи з рук драбини та підскакуючи на полудрабку. — Ти сядь на моє місце та й побачиш, який воно тоді звук вийде-е-е…
— Та хіба в звукові діло? Бик тобі на вухо ратицею наступив. От що.
— А тобі не наступив? — спалахує Охрім. — Я он у фінську війну першим заспівувачем був на всю дивізію. Командир завжди говорив: ану, Охріме Сазо-новичу, дайош пісню! І що ти думаєш, не давав? Раз отак пішли строєм, і затяг я пісню… "Ах, да спомним, братці, ми кубанці", а тут, де не візьмись, командир корпусу їде. Зупинив машину і питає: "Це товариш Горобець співа?" — "Так точної" — відповідає йому командир дивізії. "Об’явіть йому персональну подяку од мого імені за хорошу бойову пісню. Я, — каже, — сам заїду послухати, як співає товариш Горобець".
— Та й заїжджав?
— Одбою не було. Приїдуть із старшиною, принесуть ящичок розморожених яєць, щоб я, значить, із голосу не звихнувся, — і крой, Ванька, бога нет! Всі хлопці спирт п’ють, а я яйця. Що зробиш? Так начальство наказує.
— Виходить, інші воювали, а ти тільки пісеньки виспівував? Добра в тебе була служба.
— Е, на службі як на службі. Було так, що й воювали, а було так, що й співали. Ось побудеш, то сам побачиш…
— Ну, тепер така війна заварилася, що для твоїх співаночок навряд чи знайдеться час.
— А чого не знайдеться? Добрий співака всюди потрібний.
— Як був я під Наричем, а потім під Бараничем"— несподівано обізвався Павло Гречаний, що був за машталіра і віз новобранців на призовний пункт. — Ня-а-а. А снаряд як ударить… А я їм кашу…
Проїхавши з півгодини мовчки, додав:
— Повіриш — так і похололо всередині…
— Дядьку, а врукопашну з німцями вам доводилося сходитися чи ні? — підпрягся зараз же Марко. — Я при кінних батареях був… — відповів Павло, І ніхто, звичайно, з такої заяви не міг зрозуміти, довелося йому сходитися з німцями врукопашну чи ні, хоча дійсно всі знали, що імперіалістичну війну він служив їздовим. Хлоп’яга він був здоровий, покладистий, аби вірьовка добре зсукана — за пару бичків Цпотягне. І досі ходять по селу давні легенди про страшну Павлову силу. Кажуть, що як повернувся він їв війни, то батько дав йому в спадок молоденьку лошадку. Поїхав нею Павло за снопами на своє поле, наклав гарбичку, цьвохнув конячку батіжком, а вона смик-смик і на місці. Випріг тоді Павло худобину, зв’язав черезсідельником голоблі, поплював у руки, наліг грудьми і потяг гарбу до села. А в цей час їхав назустріч йому Бовдюг та й питає: "Ну що, Павле, як воно хазяйнується?" — "Та от, — показує Павло на гарбу, — як воно бідна скотина й тягне, коли я й то втомився".