"Спать підем, спать підемі" — кричав десь на степу перепел.

"Еге, тепер заснеш!"

Тимко затоптав цигарку, зайшов до хати.. Орися лежала тихо. Потім з-під рядна почувся стриманий плач:

— Через тебе совість продала. Владу одурила, о-ох… Заволодів ти мною. Душеньку з тіла вийняв.

— Заспокойся. Адже все пройшло.

— Ой, не пройшло, а ще тільки насувається! Заберуть тебе, заберуть. Як же я буду жи-и-ти-и-и-и одна-а-а?

Вона в нестямі горнула його до себе, шепотіла, як божевільна, солоними від сліз губами:

— Не віддам я тебе. Не віддам… О-ох!.. Тимко лежав мовчки, сердито покусуючи губи. "Шепнув мені чорт женитися. Оце б устав і пішов хоч і в саме пекло, а тепер попробуй", — журився він, лагідно погладжуючи пахнучі соняшниковим цвітом коси дружини.

XXVI

26 червня в Троянівці було одержано перші повістки з військкомату. Під цю чергу потрапили Панас Гичка, Микита Чугай, Охрім Горобець, а з молодшого покоління — Денис Кошара, Сергій Золотаренко, Тимко Вихор, Улас Хомутенко і Марко Дудочка. Біля колгоспного двору — плач, крики, п’яні голоси, заливчастий швидкограй гармошки. На підводах — торби з харчами, з яких пахне хлібом, щойно печеним на капустяному листі, цибулею, салом, пирогами і самогоном. У тих торбах — білизна полотняна, випрана та-шанською водою, скроплена материнською сльозою, цілована жінками та сестрами, в прощанні біля щік зігріта. Губи в неї тремтять

То Микита Чугай, високий, сильний, стоїть посеред площі і злякано озирається на всі боки: молода вродлива жінка впала йому на груди, прилипла, мов той дубовий листочок до дубової кладки, і не в силі відірвати від себе чоловік дорогих, роботящих, рідних рук. Ну, що-бо ти робиш, Христе? Он же люди кругом! — Ой, мій ріднесенький, мій господарю дорогий! На кого ж ти мене покидаєш із малими діточками?! — голосять, як по мертвому, Христя.

Панас Гичка переступає з ноги на ногу, наставляє свого батька, що слухає сина, сумно похнюпивши голову.

— Бичка, тату, не продавайте, а краще заріжте на м’ясо. Хати теж не перекривайте, бо, може, спалять, розбомблять, то їй однаково горіти, чи з новою крівлею, чи із старою.

— Добре, сину. А ти ж там бережись…

— Що буде, те й буде…

Петрусь Чаєчка сидить на возі п’яний, розхристаний риве за міхи гармошку:

І юшечка, і петрушечка,

Поцілуй ти мене, моя душечка!..

Дотім повертає обличчя до жінки, що, тримаючи на пуках двоє дітей, сумно дивиться на нього, і грубо кричить !

— Чого ревеш, дурепа? Уб’ють — виходь заміж!

А кум до куми судака тащить! — п’яно вигукує він.

Жінка затамовує плач, але і жалісно кривляться.

— А діток куди ж я подіну? — несміливо запитує

— Дітей не смій обижать! Чуєш? Не смій! Гордій Кошара із жінкою сумно, як над труною, гтоять біля гарби, на якій, прикрившись картузом, лежить Денис

— Ішли б додому. Чого стримите над душею? Мені

віл цього не полегшає, — лається він.

— Боже мій, та в людей діти як діти, а це арештант якийсь, та й годі, — схлипує мати. — І попрощатися з ним по-людськи не дасть.

Вона прикладає до очей чистеньку ганчірочку і відходить в строкату юрбу жінок.

— Рушай уже швидше, — кричить із гарби Охрім, до якого крізь натовп пробирається жінка з чотирма дітьми.

Нарешті підводи рушають — і знову крик, метушня, пісні, плач, безугавне заливання гармошки.

Тимко, у новому сіренькому костюмчикові, штани на випуск поверх чобіт, картуз на кучерях, стоїть, понуривши голову, прощається з рідними.

Збирала його в далеку дорогу молода дружина, гарячими сльозами личко мила, серце жалем на попіл спалила, та не затихає в ньому біль, не глухне, підступає гарячим криком до горла, з’їдає душу, як спека росу, і, може б, закричала дівчина на всенький світ, обхопила милого за ніженьки, не пустила б його від себе, та соромно їй проявляти таку слабість, не такий тепер час, не він один іде. Усім миром ідуть на страшну війну, на ворога лютого, і ще соромиться молода дружина свекрухи своєї та дівера, що прийшли проводжати Тимка, і опускає вона перед ними очі, слова не може сказати.

Сьогодні вранці, коли вже Тимко був майже зібраний, несподівано прийшла мати. Відкривши двері, привіталася і на одну тільки мить, на одну невловиму мить, постояла в дверях, ніби непрошена чужа гостя; і якось страдницьки, болюче-материнськи кілька раз сіпнулося в неї підборіддя, і гірким осіннім туманом заступило очі. І хто знає, про що думала ця стара мужня жінка, яку все життя здоганяло горе, а вона проганяла його від себе— коли зітханням тихим, коли задумою мовчазною, сльозою гарячою, пролитою вночі на самоті, щоб ніхто не бачив, а коли й піснею тужною про ту чаєчку-небогу, що вивела чаєняток при битій дорозі. Може, в цю коротку мить пік її жаль, що проводжає вона рідного сина з чужої хати, з чужого двора, може, стало їй не по собі за те, що принесла вона загорнуту в полотнинку стареньку латану пару синової білизни, а може, як стара жінка, що більше, чим молоді, знала життя, розуміла вона те страшне горе, яке насувалося на всіх людей, забирало від неї сина і руйнувало його таке коротке, як сон, щастя сімейних любощів…